— Михалку, ти ще довго з котами гратимешся? — озивається мати.
— А хіба я граюсь? То вони самі,— буркотливо відказує син і знову смикає за хвіст смугастого Тигрика, який, виблискуючи круглими зеленими очима, пацає пазуристою лапою.
— Чи ти в мене маленький? Чи в тебе стільки розуму, як у лисого Тереня волосся на голові?
— О, треба було Тереня згадувати!
— А що, допекло?
— Допекло, як мертвому припарка.
— Язик у тебе довгий, як лопата... Лишай своїх котів і йди до баби Танаськи по молоко.
— Ви не могли раніше сказати? Вже он ніч блимаками заглядає у вікно, а ви — по молоко!
— Хіба я не нагадувала? Та ти в мене спритний, аж-аж! Усе — встигну та встигну!
— Так ви нагадували!
— Михалку, не гніви, бо знаєш, що буває, коли мій терпець урветься? Одним кінцем він тебе лусне по лобі.
— А-а, хай лускає,— бубонить Михалко, проте збирається йти. Бо надворі ген-ген стемніло, а ночі ж тепер чорні.— Де гладущик?
Мати бере з припічка витертий, висушений гладущик, кладе на денце скибку хліба, посоливши її, перев’язує зверху пілочкою — і Михалко йде.
Тигрик скаче з тапчана, з витягнутим догори хвостом проводжає до сіней і, зупинившись на порозі, нявкає.
— Нявкаєш? — запитує в нього Михалко.— Страшно? А мені й капелинки не страшно.
І він, розмахуючи гладущиком, іде з подвір’я. А й справді, чого йому боятись, коли біля своєї хати він знає кожну ямку і кожен кущик. У безу ніколи нічого не сиділо й тепер не сидить, бо хіба вдень він не бігав перевіряти? І за криницею ніяка хороба не ховається — Михалко навіть обійшов навколо неї, навіть усередину зазирнув. А на бересті ото лелека стрекоче й важко переступає в гнізді, так і дивись — ізвалиться, Михалко зупиняється під берестом і кричить:
— Гей ти, бузько, про що думаєш?
І сам собі відказує зміненим голоском, наче то вже лелека:
— Про вужів.
— А про жаб? — запитує Михалко.
— Про жаб і про жабунів,— одказує лелека, струшуючи крильми листя на гіллі.
— І все? — запитує Михалко.
— Все не все, тільки ти по молоко поспішай, щоб материн терпець не увірвався, — радить лелека.
— Як увірветься, то дістанеться не мені, а тобі, хоч ти й високо заліз, — гостро відказує Михалко, проте далі йде.
До Танаськи по молоко — це бічну вуличку перейдеш, потім по чужій межі, далі поза городами. Біля отієї ями, в яку нібито лисий Терень упав, коли з весілля вертався. Упав, то й упав, з лисими ще й не таке трапляється. А кажуть, що в ямі тій хтось ночує. Хлопці, звісно, кажуть. Коли йти мимо, в ямі хтось зітхає й сопе, бубонить, а то скрикує, ніби його чорти душать.
Михалко дужче притискує до грудей гладущик, іде все повільніше й повільніше, наче ноги в землю вростають. Але, помітивши неподалік на городі тітку Зою, що на грядці порається, одразу ж сповнився одваги, став хапати грудки й жбурляти в яму. Тітка Зоя випросталася, дивилась-дивилась, як ото він кидає, запитала:
— Михалку, то ти на кого?
Він ще кинув одну грудку, а потім уже відповів:
— А так!
— Чи не в мене?
— Та що ви, тітко!
— То не кидай, бо геть город мені повибиваєш.
Чому б Михалкові не послухатись? Послухався. Підійшов близько-близько до тієї ями, нахилився й заглянув. На дні було порожньо. Крадькома озирнувшись на тітку Зою, узяв ще кілька грудок й так уперіщив, аж курява, либонь, знялась, бо в носі та в роті сухим порохном стало кусати.
Ось і вуличка — хати, немов старі баби, похилились, а Танасьчина, здається, найбільше, мало в землю не запала. У вікнах не світиться, вони схожі на очі зі стуленими повіками. Михалко спробував у шибку стукнути, але зразу й одскочив: здалося, що глянуло на нього щось волохате й темне, глянуло так, аж у душі затерпло. "Йти чи не йти?" — подумав, несміливо ступаючи вперед і оглядаючись на ворота.
— Бабо, — тихесенько покликав, стоячи на причілку.
Але ніхто не обізвався, то мусив іти далі. Сінешні двері було одчинено, і він завмер на порозі, приглядаючись до ляди, що прикривала погріб, та до драбини, яка вела на горище. Одважився ступити в сіни, і в цю мить на драбині шеберхнуло, ворухнулось. Ворухнулось — і в Михалка біля серця щось обірвалося, млосно занило.
— Бабо! — крикнув у хату.
— Га? — обізвалося позаду бабиним голосом.
Хлопець так і сів. Танаська стояла в нього за спиною й тримала на оберемку якусь зелень — для свині чи для корови нарвала.
— Я по молоко прийшов, — мовив Михалко.
— Прийшов, то й прийшов,— кволо обізвалась Танаська, наче її хто рукою за горло тримав.— А чого ти так боїшся?
— Я не боюсь. У вас на драбині щось сидить, то я приглядаюсь.
— Сидить?
— О-о, ворушиться!
— Півень з куркою залізли, либонь.
— Я ж і кажу, що курка з півнем,— погодився Михалко.— Ніколи вони у вас на сідалі не сидять, завжди то по грушах, то по кущах.
Танаська веде його в хату, світить лампу: і зі стін на Михалка починають пильно приглядатись бабині родичі. Ті фотокартки він уже добре знає, бачить не вперше, а й зараз не може відірвати од них погляду. Ген бабин дід Лука, який помер недавно. Лука в новенькому картузі з блискучим козирком, вуста міцно стулив, аж повиступали жовна, а руки лежать на колінах, наче неживі. Біля Луки якийсь дядько — вусатий, з гострою борідкою, а вуха настовбурчені, як капустяне листя. Та найбільше Михалкові до вподоби молодик із чорними серпами брів, у гострій будьонівці. Танаська говорить, що це її син, якого вбило на війні. Але хіба в старої Танаськи міг бути такий молодий син?
— Бери, — каже баба, даючи йому повен гладущик молока, — тільки, гляди, не перечепися та не розлий.
— Хе, таке скажете! — відповідає Михалко, тулячи гладущик до грудей. З гладущика солодко пахне свіжим молоком, аж у хлопця котиться слина.
— А хіба з тобою не бувало?
— Може, з кимось і бувало... Не знаю, про кого це ви, бабо...
— Сьогодні надоїла мало, бо день був гарячий, сонце пекло... У лисого Тереня корова здулась.
— О, в того Тереня завжди щось!..
— А як собака нападе, то ти не тікай, а постій, він і не вкусить.
— Та вже якось оборонюсь.
Михалко відходить од хати, наче пускається берега, попливши чорною річкою. Тільки ріка ця безгомінна, пливеш нею, а хвиля не сплесне; твої руки та ноги огортає густе повітря, і ти ковтаєш його, а то цідиш крізь зуби, немов колючу од холоду воду... Тс-с! Щось іде попереду в білому. Та й іде так, наче зовсім не йде, а тільки біле оте котиться, котиться, навіть об картоплю не шелесне.