До світла!

Сторінка 5 з 7

Франко Іван

— Дрібниця! — буркнув пан.

— А скоро я дістав папери в свої руки , то навіть не переглядаючи їх, не розвязуючи шнурка, котрим були обвязані, завив їх у шмату, сховав за пазуху і покинув Мошкову коршму. — Куди тепер іти? — подумав я собі. Ще мене страх не зовсім покинув. Ану ж Мошко ошукав мене, показуючи які будь глупі папери замісць моїх! Ану ж на потемки взяв я який інший звиток? Треба було конечне з кимось порадитися, що в тім разі робити. Тож переночувавши в першім ліпшім стозі сіна, на другий день пішов я до знайомого коваля і оповів єму все. Він перший зілляв мене холодною водою.

— Зле, хлопче, зробив єсь, — каже. — Іди зараз до війта, розповіж єму все і зложи у него папери!

Замлоїло мене коло серця від тих слів. Але що ж робити? бачу, що рада розумна, тай іду. Приходжу до війта і з подвір'я вже бачу крізь вікно, що коло стола на лаві сидить шандар. Від разу щось немов би шепнуло міні, що то смерть моя. Задеревів я і не міг кроку далі зробити. Блисла міні в голові думка: втікати! Але вже було за пізно. Війт мене побачив і крикнув радісно:

— Ось і він сам! За вовка помовка, а він осьде! Ну, ходи ж, ходи близше!

Бачу, що вже все вийшло на верх, що вже за мною питають. Тож зібравши всю свою відвагу, йду до хати.

— Як ся називаєш? — питає мене шандар.

— Йосько Штерн.

— Відки родом?

— Не знаю.

— Ага, значить волоцюга.

Закаменів я на місці. Нераз чув я се страшне слово, чув богато страшних історій про те, що то виробляють шандари з волоцюгами, і завше того найгірше боявся. А ту маєш, від першої хвилі і сам у такe ж попався!

— Але ж я тутешній, — простогнав я. — Пан війт мене :знають.

— Я? тебе? — каже міні війт. — Брешеш, любонько моя! Знаю тебе з видженя, знаю, що називаєшся Йосько і що служиш у Мошка арендаря, але хто ти такий і відки взявся, того не знаю.

— Ага, значить, бреше в живі очи! — крикнув шандар і щось собі занотував у книжечці. — Ходи сюда, — сказав далі до мене. — Близше! Дивися міні в очи!

І в тій хвили, коли я підніс до него очи, він тяжким своїм пястуком ударив мене в лице, так що я від разу впав на землю і кровю обіллявся.

— Встань зараз! — крикнув до мене шандар, — і не смій міні кричати, бо ще більше дістанеш! А тепер кажи правду, що тебе буду питати! Ти служиш у Мошка?

— Так.

— Ти обікрав єго?

— Ні.

— Як то ні?

Знов я видивився на шандаря, стираючи рукавом кров з лиця, і знов здоровенний єго удар повалив мене на землю.

— Пане шандар, — сказав на те війт, поки я коріцмався, щоби встати, — я яко начальник громади не можу дивитися на таке трактованє арештанта. Я тілько маю бути при списаню протоколу, а те, що дієся перед протоколом, до мене не належить. Коли хочете вчити єго, що має говорити, то виберіть собі інше місце. У мене того не можна.

Шандар прикусив губи, а далі, не кажучи й слова, встав з лави, добув зі своєї торби ланцюшки, закував мене і повів до коршми до Мошка. Що там зо мною робили, як мене вчили говорити, того не буду оповідати. Зімлів я пару разів підчас тої науки. Тай не даремна ж була їх злість. Зробив я їм великі збитки. Мошко в першій хвили сказав шандарови, що я вкрав єму великі гроші, завиті в папір. Гадав, що як мене шандар зловить і до коршми приведе, то він зараз папери від мене відбере і спалить, і я на віки остану єго невільником. Скоро тілько я війшов до коршми, зараз перше питанє було:

— Де гроші?

— Не знаю. Ніяких грошей я не брав.

— А де папери?

— Я сховав.

— Де сховав?

— Не скажу.

Стали мене наклонювати, насамперед битєм, потім добрим способом, а я все тілько одно повідаю: — Папери я взяв, бо то мої. Не заглядав я навіть, що в них є. Сховав я їх і не покажу нікому, тілько війтови.

Мошко мало не сказився. Зі злости велів з мене поздирати чоботи й рубатє, що я мав на собі, а вбрати мене в отсе лахмітє. Нарешті, збитого і майже голого, повели мене до війта. Знов мене там стали за папери питати. Але я не дурний. Аж коли побачив, що в хаті богато свідків, пішов я до сіней і витяг папери зі шпари. У війта сіни були темні, обширні. Йдучи до хати і бачучи там шандаря, упхав я свій звиток до шпари, щоби єго у мене не відобрали. Коли Мошко побачив звиток у руках шандаря, кинувся до него як ворон, кричучи, що то єго гроші, щоби єму віддати.

— Го, го, пане Мошку, — відповів війт, — то так не йде. Ми то все мусимо відставити до суду. Зробимо тут протокул, а скоро той хлопець признаєся, що у вас той звиток украв, то вже річ суду робити з тим що далі. Запечатаємо все, як є, громадською печаткою, і пан шандар відставлять то разом з арештантом до Львова. А ви вже в суді будете собі правди доходити.

Мій Мошко так на те скривився, немов би кварту своєї оковити випив. Але ніхто на те не зважав. Шандар засів писати протокул. А коли все списано, війтиха дала міні трохи попоїсти, шандар закував мене знов і ми рушили в дорогу до Львова. Гадав я, що згину з болю й морозу в тій дорозі, і доси не знаю, як я видержав. Ой пане, як же ви тепер гадаєте, що зо мною буде?

— Нічого не буде, — відповів пан Журковський. — Посидиш трохи тай вийдеш на волю. А хто знає навіть, чи ціла отся історія не вийде тобі на добре.

— А то як?

— Ну, побачимо. Ніколи чоловік не знає наперед, що єго чекає.

V.

Щось так у два чи три дни кличуть Йоська, але не до суду, тілько до доктора. Що то значиться — гадаю собі. Адже ж він не мельдувався "марудою".

— Сам не мельдувався, — повідає міні Журковський, — а навіть як би замельдувався, то би се єму ні на що не придалося. Але я єго замельдував. Був я в неділю у президента і просив, щоби єго велів звізитирувати. Адже ж то страшенна річ, що тут дієся! Так далі йти не може.

І справді доктор велів Йоськови розібратися і списав з ним протокол. Чи що з того вийшло — не знаю. В наших судах такі справи дуже помалу йдуть і не кождий такий щасливий, щоби міг дочекатися їх скутку.

Тимчасом пан Журковський каже якось Йоськови:

— Чуєш? хлопче, хочеш, щоби я тебе навчив читати.

Витріщився Йосько на пана.

— Ну, що ж так дивишся? Скоро тілько маєш охоту, то за пару день будеш читати. А як побачу, що справді не брешеш і пам'ять маєш добру, то вже то зроблю для тебе, що тебе приймуть до ремісницької школи, то навчишся ремісла, якого схочеш.