Цим я аж ніяк не хочу сказати, що Цезарева епоха була тотожна нашій. Не думаю, що історичні епохи можуть бути тотожними. Втім, Цезарева та наша епохи мають деякі спільні чинники — і то не позірні, а дуже конкретні,— рівночасно з іншими, цілком супротилежними. Треба порівнювати не епохи, а згадану групу спільних чинників, притаманних обом епохам. її можна визначити в кількох словах: фашизм і цезаризм мають за спільну передумову зневагу до усталених інституцій.
Про це зневажання, властиве не тільки Італії, мовилося багато, але належної ваги не надавалось. Вважається, що це поверхове, минуще явище, спричинене окремими надуживаннями тих чи інших наділених владою людей, тож звичайне коригування таких надуживань оновлює урядування і, так би мовити, ушляхетнює його.
Я ж бо, навпаки, вважаю, що йдеться про загрозливий для сучасного громадського життя симптом. Він походить з радикальних перемін в ідеях та почуваннях європейця і стає таємним агентом усього довжелезного процесу, на шлях якого стають континентальні нації і, можливо, й Англія.
У будь-якому разі поважний політичний рух важко збагнути, доки не трапляється якийсь доволі радикальний і глибоко захований факт, що увиразнює поличчя цього руху і, водночас, супротивних йому. Всі феномени однієї епохи є одноутробними братами, попри їх ворогування. Тож треба добутися до їх спільного родоводу.
II. Протизаконність
Отже, я не вважаю, що найцікавіше у фашизмі уявнюється, коли дивитися зсередини. За своєю сутністю фашизм є авторитарною партією, як і багато інших; [199] украй антидемократичною, як ведеться у всіх ультраправих і лівих; націоналістичною, як і півтузіня інших угруповань; революційною, як комуністи, соціалісти, реалісти, карлісти та інші. Куди цікавішим є поличчя фашизму, коли дивитися на нього іззовні й брати до уваги винятково те, що в ньому правдиве, а не просто дослухатись до нутряної пісні, яку він виспівує. Відтак ми вирізнимо дві характерні риси, одну з котрих, найважливішу на мою думку, досі належно не поціновано. Цими рисами є насильство і протизаконність. Перше є наслідком другого, і лише у спілці з ним набуває властивого значення. Бо насильство сповідували й інші партії і, більшою чи меншою мірою, застосовували свого часу майже всі.
Натомість фашизм є протизаконним, чи то ілегітимним, у винятковому, незвичному і ледь не парадоксальному розумінні. Кожний революційний рух захоплює владу протизаконним шляхом; але фашизм відзначається тим, що не тільки незаконно захоплює владу, а й, утвердившись в ній, здійснює її також незаконно. Це радикально різнить його від усіх інших революційних рухів. Хто не надає ваги цьому симптому, не годен, на мою думку, збагнути справжнього значення фашизму як історичного феномену і схильний, на превеликий жаль, до зрівняння його з геть відмінними сьогочасними явищами. Так, добродій Камбо у своїй нещодавно опублікованій книжці "Довкола фашизму" береться, ступивши на найближчу ментальну стежину, порівнювати фашизм та большевизм. Згодом добродій Камбо практично виправляє цю помилку, не зискавши з тієї паралелі будь-якого пожитку в аналізі італійського чину.
Що ж до мене, то відтоді як постав большевизм, я дотримувався думки, що тут ходить про окремішній у європейській політиці рух, рух специфічно російський, оскільки Росія — це не Європа, і європейського там є лиш певний репертуар теорій чи, краще сказати, термінологій.
Большевизм, як і всі властиво революційні рухи, протизаконно руйнує легітимну державу з метою створення іншої. Його прибічники вважають, що здійснюють нині владу ім'ям законності, заснованої на якнайміцніших правових засадах, котрі, своєю чергою, грунтуються на етиці і навіть концепції всесвіту. Совєтський [200] уряд застосовує насильство для забезпечення свого права, але не робить з насильства свого права.
Фашизм, навпаки, не має наміру впроваджувати якесь нове право, не журиться правовими засадами своєї влади, не освячує свого чину гучним титулом чи політичною теорією. Муссоліні намагався зберегти парламентський апарат, але не для того, щоб надати позірної законності своєму врядуванню. Він завжди наголошував, що не чіпатиме парламент, доки він буде слухняний. Отже, він йому слугує для підтримання адміністративного наступництва, а не як правовий сполучник з конституційними засадами законності. Легі-тимність — це освячена основним законом сила. Фашизм правує силою своїх сорочечників (300.000 гамівних сорочок) і у відповідь на запитання про норму права показує на загони своїх бойовиків. Чорносорочечники — це, так би мовити, кінська сила, динамічний підрозділ італійської політики, та аж ніяк не норма політичного права. Фашизм не претендує правити за допомогою права, навіть не прагне бути законним. У цьому, на мою думку, його неабияка своєрідність чи принаймні особливість і, додав би, головна засада й сила.
Тепер стає зрозумілою виняткова роль і своєрідність насильства у фашизмі. Воно застосовується не для утвердження і накидання права, а просто заповнює порожнину, заступає відсутність всякої законності. Це, властиво, замінник неіснуючої законності. І річ зовсім не в тому, що фашизм впадає в тривіальність, виголошуючи: насильство, сила — і є право. Це, як відомо всім, одна з багатьох правових теорій, одна з численних законодавчих норм. Анітрохи не дбаючи про освячення влади правом, проголошується одна-єдина причина: "Треба рятувати Італію". Найдивовижніше, найсимптоматичніше, найсуттєвіше у фашизмі як історичному феномені є те, що він задовольняється однією-однісінькою підставою й не клопочеться тим, щоб управнити свою перемогу та закріпити її зі щирої згоди нації. Це важко збагнути, бо за нами епоха в два століття, позначена геть протилежним — скрайньою правовою гіперестезією; доба одержимого й мало не містичного законництва; історичний етап, глибоко пройнятий "конституціоналізмом", тобто легітимністю. [201]
Інші ознаки фашизму не раз зустрічаються упродовж двох попередніх століть; лише ця є цілковито новою. Бо навіть анархізм XIX століття, заперечуючи закон, конституційну норму, виходив з моральних та політичних підстав і засад, тобто освячував і теоретично управнював свою легітимність.