В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій,—
У кімнаті сонця сальви*
І махорки тиміам...*
Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові,—
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,
Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!
Над Собором, як на релі***,
Звуть вони Тебе юрбою,—
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають...
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить...
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.
Сонця ризи...
"Сонце, сальви!
Сонце, танок!!." — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва,—
Квіти, золото і шлак...****
На плече коса,— ой леле! —
Смуток сходить над бровою...
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.
Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому,—
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.
Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум'яна й все похмура...
Вірний кінь слідом, як джура.
Мить прийшла і мить відплила —
Провела лиш тінь знайому: ...
У стрічках од скоростріла... ...
І в диму пороховому...
Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.
Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.
Гомін... Буря... Коні... Тіні.
Передзвони. Перегули...
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.
Розімчали коні серце.
Рознесли його степами.
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.
Коні... Тіні... Передзвони.
Перегуки. Канонада...
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає...
Тоне...
Пада...
Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.
Обернулась, не сказала.
І, не сказана, пропала.
І немає...
Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися* навіки.
За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!
Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки...
Беатріче... Беатріче!..
В час вечірній, час печальний
Я тебе чекаю в храм мій. —
У кімнаті сонця сальви
і махорки тиміам...
1925
МОНГОЛІЯ
І
За Каспієм тиша і синь,
Сипучі піски Кара-Куми...
Іду я з вітрами один –
Ідем ми до сонця у куми.
Туди ми, туди, де останній мулла,
Де сонце над муром Китаю,
Туди, де Батиєва слава цвіла,
До гір золотого Алтаю.
Шумлять і шумлять комиші над Аму*
І йдуть, і хвилюють ордою.
І шастає вітер, неначе Тимур,
По джунглях важкою ходою.
"Куди ви? Куди ви?... — шепоче крізь сон. –
Заорані соняшним ралом
І довтий мовчальник — азійський пісок,
І мертва брова Кос-Аралу.
Заорана слава... Умерли віки...
Давно одгриміли моголи...
Куди ви? Куди ви?.. До цих кишлаків?
Їм слава не сяла** ніколи!
Брудні і убогі там діти й батьки,
Покірні уздечці джамана***,
Пасуть свої вівці і ралять піски
Під спів, під молитву шамана
Брудні і убогі Алтай і Таджик...
І сила кумисом полита...
Огризкам, покидькам династій чужих
Не вирити славу зариту!
Куди ви?.. Куди ви?.."
Пустеля німа,
Безмежна, неначе Сахара,
І скаче пустелею вітер-басмач****,
І свище в пісках до Бухари.
Туди ми, туди, де останній мулла,
Де сонце над муром Китаю,
Туди, де Батиєва слава цвіла,
До гір золотого Алтаю.
II
Пісок і пісок, солончак і кизил,
Узгір'я, та джунглі, та спека.
Нікого ніде,— тільки втома та пил
Та щось маячить там здалека.
То юрти, мов копи на полі чужім...
І знову — нікого до краю.
Десь інколи джунглями вепр пробіжить.
Десь тихо допшур* заридає.
В азійських пісках під шатром голубим,
Мов грач** недосвідчений шахи,
Розкидала доля злиденних рабів
Недавніх ярим-падишахів.
Верблюди і вівці... Собака та кінь...
і йди, хоч на край цього світу!
Над юртами — мертва, розпечена синь,
А в юртах — замурзані діти.
Пісок і пісок...
А як день догорить,
Аж десь з-за хмурного Паміру
Повіє печаллю, комиш зашумить,
І джунглі затужать без міри.
По мертвих пісках попливе караван:
Не турки, не гунни, не скити***,—
То тіні важкі, як тягучий туман,
То тіні віків пережитих.
Встають і проходять по мертвих пісках —
Пильнують уславлені вої
Єгипет,
Багдад,
Індостан
і Дамаск
І землі Росії чужої.
Проходять зирнути, чи й досі стоять
Їх межі од моря й до моря,—
Од мурів китайських до синіх Карпат,
Од хащів Сибіру по мрійний Багдад,—
Чи й досі їм землі в покорі?!.
Шумлять і шумлять комиші над Аму. Нікого...
А хто там з ордою?!
То шастає з воями грізний Тимур
В Європу важкою ходою.
Шепоче пісок від нечутних копит,
І хмуриться зморшками чоло.
Він знає, що там би азійський джигіт!..
Що треба б Європі Могола...
Та гей, і дарма. Одбуло — не вернуть.
Що вмерло — довіку не встане.
І ходить печаль від уральських розпуть
По соняшний Ганг Індостану.
III
Пісок і пісок...
Ось звідсіль Тамерлан
В Каїр становив свої стопи.
Ось цими пісками ходив Чингісхан
Трусити за душу Європу.
І тіпався світ від вузеньких очей.
І тьмарилось сонце від скрипу.
Дрижали в огні під азійським мечем
Європа,
Китай
і Єгипет.
Дрижали...
Умерло. Згоріли вогні.
Зогнили Монголії квіти.
Умерла луна у віках в далині...
Нікого ніде,— тільки юрти одні,
А в юртах — замурзані діти.
Брудні і убогі ойрот і таджик,
І сила кумисом полита...
Огризкам, покидькам династій чужих
Не вирити славу зариту,
Не вирити силу...
Пустеля німа,
Безмежна, неначе Сахара.
І скаче пустелею вітер-басмач,
І свище в пісках до Бухари.