Лише в кутку — на простій чорній рамі
Положено васильки, ніби креп,
Рукою простою
і ввито рушниками
З любов'ю ніжною і тихими словами
Твій,
рабським часом тиснутий
портрет.
Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
1927
ТУМАН
Щоб оцей туман та сніги поїв,
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.
Срібні блиски рос, передзвони кос
В далині глухій увижаються,
Ластів'ячий крик і дівочий сміх,
І степи в шовках — у ногавицях...
Гей, нема, нема. Тут страшна зима,—
Мла, відчай і сон над оселями.
Понад садом — крук, понад степом — свист
І собачий брех понад селами.
Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиці одні сніги та липкий туман.
Впав на груди піль, на печаль гаїв...
Щоб оцей туман та сніги поїв.
МАЯК
Охтирському дитячому містечкові
На обрій пада дзвін, сковзається снігами
І будить день, гогоче в далині.
Сріблястий вітер ловить мідні гами
І для пісень тче ноти на вікні.
Співає хтось, розсотує хвилини...
А дзвін до праці кличе і вторить,
Встає "республіка" бадьора і єдина...
До ритму серць заслухається мить.
Якраз на розі літ — там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк.
Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до нього розпачу ніяк?
Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
Підходить знову день в бавовняних обмотках,
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.
Дітвори дружній рій (світ новий на руїні),
Сім'я малих нескручених людей.
Нові ідеї новим поколінням
Готують... понесуть...
для всесвіту ідеї.
Ходжу я ранками, ходжу я вечорами,—
Де не ступну — ввижається зоря,
Відтворює жадібно вухо мідні гами.
Дитячий сміх... ритм праці...
личка... довгий ряд.
Зібралось сонце зникнуть в обрій білопінний
І покотило в безвість радості дукат.
Прийти б до сонця знов і впасти на коліна,
Прийти б... вернутися... вернутися б назад.
Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
А день підходить знов в бавовняних обмотках,
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.
Якраз на розі літ, там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк...
Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до тебе розпачу ніяк?
ЖЕБРАКИ
В драну пелену загорнутий "син Божий".
Куренем платок на голові...
В день хороший,
В день такий погожий
Шкутильгає п'яна по траві.
На майдані супроти базару,
Рукавом зітерши сьомий піт,
Гармоніст співає про "пожари",
Про "фронти",—
Як справдішній піїт.
Заливається гармонія з надривом,
Засопить і кидається в такт...
І гримить в боях,
І свище гнівом...
І смердить від газових атак.
Голос сірий, витріпаний лихом,
Тягне повість
Вашу і свою.
Кривиться обличчя вічним сміхом,
Випиті глазниці сонце п'ють.
Горошини поту через шрами
Котяться
З калічного чола,—
"Ой, прощай ти, атец, і ти, мамінька!
З лазарета повєстка прийшла..."
Ну кому викрикує?
До кого
Простягає руки навмання?
Йде, лузгаючи насіння, поуз нього
У багні закаляна
Свиня.
Підійшла жона —
Жебрачка п'яна,
Положила сина на гармонь...
Ех ти "жисть" жестяного "баяна"!
Байдуже минають городяни,
Кида сонце промені в долонь.
ЛЮБЛЮ
І
Люблю,
як бір, стривожений набоєм,
луною стоголосою гуде...
Люблю ходить на самоті з собою
і не стрівать нікого аніде.
Ах, бір оцей понурий і безкраїй
з погордливо насупленим чолом...
Ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мов сфінкс — володар мудрого спокою,
ховає невідому казку днів...
Мабуть, того і хочеться щось скоїть,
мабуть, того так заздрісно мені.
Рухливому, бентежному без міри,
мені б цю дивну мудрість розгадать,
щоб промінять крикливу свою ліру,—
щоби за спокій труднощі віддать.
Ех, синій бір... Але ж я непокірний,
бунтар на цій приборканій землі,—
(це мій прокльон),
я й сам собі не вірний,
коли десь є старці і королі.
А ти — король могутній і великий,
перегатила обрій твоя гать...
Ось я й прийшов — своїм бентежним криком
на зло твій мудрий спокій розігнать.
Не вір мені, що проміняю ліру
на твій казковий мертвий супокій,—
ти вік стоїш і не міняєш шкіру,
а з нас здирали й тричі по такій.
Ех, бір оцей понурий і безкраїй
з погрозливо насупленим чолом,
ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мабуть, того й сварюся сам з собою,
що не вчуваю голосу ніде...
Мабуть, того й люблю, як від набою
він стоголосим велетнем гуде.
II
Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.
Безмежна шир. Які барвисті груди
Спокійної праматінки Землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.
Стовпи — гінці далекої культури —
Тікають шляхом просто в білий світ.
На їхню арфу вітер трубадурить,
На їхню арфу —
вітер-троглодит.
Такий він славний розбишака вітер!
Такий у мене милий трубадур! —
Порозганяв геть-чисто всенькі звіти,
Перемішав
відгомони культур.
А потім тихо лащиться на груди...
А сонце —
просто босе по землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.
Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.
1926
ДІВЧИНІ