IV
Даремно шумлять комиші над Аму,
Даремно сумують ледачі.
Навіщо потрібен той сум і кому?
Навіщо цей вітер басмачить? —
Копає пісок, мов копитами Як,
Розгнузданий, дикий... Ой леле!
Чи з того ж прокинеться сила твоя,
Дрімотна азійська пустеле?!
Голодна...
Німа...
А як день догорить,
Ізнов з-за хмурного Паміру
Повіє печаллю, комиш зашумить,
І джунглі затужать без міри...
Давно одгриміли Чингіз і Тимур.
Змінила їх славу "Уклейка"*.
Даремно про давнє гнусавить допшур,
Та марить вві сні юломейка**:
"Куди ви? Куди ви?" — шепоче крізь плач.
Туди, де вогонь не згорає!
Звідтіль, де Батиєва слава цвіла,
З-під гір золотого Алтаю.
1926
НАД РОССЮ
Падає крячка на води
В ранішню Рось,
Б'ється об соняшну вроду,
Кличе когось.
Сонце встає і по барві
Світ розстеля,
Пальцями, ввитими в хмарінь,
Благословля.
Думу вудилища клонять
На поплавки.
Тихо...
Лиш шелести ронять
Рухи руки.
Часом рибинка дурненька
Вдарить на ґвалт...***
Й знову тихенько...
тихенько
Хвилі на вал.
Втомлений шумами міста,
Зойком сирен
Любий цей, в синім намисті,
Росяний день.
Любо так пити устами
Липневий сок,
Радісно стежить очами
На поплавок.
Шепче й киває осока
До ситнягів:
...Прийдуть одні в синій спокій,
...А там і другі.
Далі!
Іду звідціля я
Далі, до лук.
Радісно в серце ціляє
Соняшний лук.
Знову вудлища клонять
На поплавки,
Вдумливо шелести ронять
Рухи руки.
Падає крячка на води
В ранішню Рось,
Б'ється об соняшну вроду..
Кличе когось.
РИБАЛКИ
Сонце схилилось над кряжем –
Дивиться в сивий туман.
"Нумо, Івасю, наляжем!"
"Нумо, Іван..."
Човен. Як сковзалка, води.
Весла — блискучі мечі.
Шепіт осоками бродить,
В далях хтось пісню виводить,
Та перепілка кричить.
Там, за тією сагою,
Там, де рокити старі,—
Сивий дідусь над кугою
Зніме з тичок ятері —
На ніч тихенько розставить...
Скриє тички в куширі...
І перехрестить осоки,
Щоб берегли до зорі.
Місяць і зорі високі,
Небо і води глибокі,
Зорі внизу і вгорі,—
Щоб берегли до зорі...
Сонце сховалось за кряжем,
Кануло в сивий туман.
"Нумо, Івасю, наляжем!"
Сонце сховалось за кряжем.
"Нумо, Іван..."
1925
ТОВАРИШАМ
В намулі днів,
О, скільки вас завмерло,—
Погас вогонь, на попіл перетлів...
Багато кинули знесилено знамена,
Спалили кораблі.
Та то дарма!
Ну що ж...
(Нехай і шкода).
Де ж зичить нам довічного вогню?
Глянь! —
То йдуть весняним льодоходом
Нові
На ню,—
На працю ту,
Марудну і буденну.
Із гною зводити новітній Вавилон..
Осанна вам, знесиленим,—
Арену
Цю ви угноїли...
Я бачу ваші ймення,
Як вчую темп
Мозолистих колон.
Припало вам
Кипіти у вулкані.
Щасливий,
Хто м'ятежив і кипів...
Сьогоднішнє:
Скріпляти дрібен камінь
Трудних таких,
Политих потом днів.
Осанна ж їм,
Трудівникам невпинним.
Що йдуть з упертістю дрібної комашні
Робить основу небувалого донині...
Перекують хай на перо новій дитині
Ваш меч,
Гартований
В кривавому вогні.
ВУЛИЦЯ
Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні...
Огні...
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані,— там умирають луни.
Там лопаються очі,
Падають
І марять.
Огні...
На брук
У зорянім вінку
Роздіта ніч упала на коліна,—
Чоло молоньї колять і січуть...
Скригоче сталь,
Рида
Тупим плачем невпинно.
Вагони-арлекіни
Регочуться,
Тікають рейки вдаль.
Біжать повз кам'яниць німих
Туди...
Давно хтось зрадив їх:
Конвоєм строгим, тиснуть блискавиці
На замкнену,
На скручену спіраль...
Біжать
В якусь незнану магістраль
І крутяться...
І крутяться на місці.
БРАТОВІ
Проходять дні...
Згадав я:
пах любистку...
Базарять горобці в хворості під тинами...
Дихнули млосно чебрецем піски злотисті,
Зашептані і заколисані борами...
Метелики на калюжках і жовтороті гороб'ята,
А за левадами, в багні — манюні воюни...
І ми, як воюни — з піску будуєм хату,
В ганчірника вудки міняєм за штани.
Дивилось сонечко, моргало і сміялось:
"Заждіть, ось матінка з поденної прийде..."
А ми безштаньками по берегу ганялись,—
Рогіз, лопуцьки їли цілий день.
Співали "Молочай" (а молочай колючий),—
Там про китайську душу й ще про щось,
Не знать мені, про що, лише такий співучий
Не стрінеться мотив, і стріть не довелось.
Татусь приходив пізно у суботу
У цеглі весь... Аршин і ватерпас... *
Заморений з надмірного клопоту,
Приносив суслики і сухарі для нас.
І весело було...
У даль шляхи манили...
Плели корони ми на Йвана з ситнягу...
І вірили у щось...
І вірити хотіли,—
В веселий сміх... у райдугу-дугу...
А потім —
хмарні дні...
А потім батько п'яні...
(Терпіння проточив слизький хробак)
І мати вічно бита...
Все, як у тумані.
Поденна...
Сльози...
Вкинулась злоба.
В брехні зросли, а няньчила ненависть...
(Ходу з жадобою присосує земля...)
І сині обрії онучами зап'ялись:
Позад — імла...
і спереду імла.
А там —
вогні... бої...
І рух швидкий невпинний,—
Щоб все вмістить, одразу світ обнять.
Та скорий рух прискорює горіння —
вітри і дим... і попіл...
Догорів?
Благословлю
ключі
вертать.
"ГАЗАВАТ"
То ліра війни і печалі...
Болить моє серце від болю.
М. Булатович
О, краю мій! О, мій народе сірий!
У перший раз (за скілько це віків?)
Підвів ти голову, затуркану без міри...
І знов хотять зіпхнуть тебе у прірву.
У прірву рабства, в царство батогів.