Замість відповіді — нові обійми, нові поцілуї.
— Значить, обоє в першій класі! — радісно мовив капітан.
— Дуже перепрашаю, бо в другій, — строго відповіла Анеля. — Цесі вже шість літ минуло, а Михасеві на осьмий поступило. Я не хотіла надто вчасно засаджувати їх за книжку, та проте початків навчила їх сама, так що обоє принято відразу до другої класи. А як хороше вчаться! Учителі не можуть їх передо мною нахвалитися.
— Ти моє золото! Ти моє щастя! Ти моя мамочко дорога! — шептав капітан, притискаючи її до грудей.
Та нараз затих. Сльози, гарячі сльози несказанного щастя бризнули з його очей. Кинувшися на софу і закривши лице руками, він хлипав, як мала дитина, коли тим часом Анеля новими пестощами силкувалася його вспокоїти.
Не швидко їй се повелося, поки несподівана пригода не довела його знов до рівноваги. Отсе бачиться йому, що крізь якийсь м'який рожевий туман радісного зомління, в якім він поринав десь глибоко-глибоко, неначе шпарка ластівка, летить до нього щось таємне, загадкове, невиразне і нараз ось тут коло нього розпливається в гомін, у солодку музику, що не мелодією, а словами долітає до його слуху.
— Мамо, а се хто плаче? — гомонять ті слова.
Капітан помалу підводить голову, обертає зір у той бік, відки почув голос. Дві пари чорних блискучих дитинячих очей, наполовину цікавих, а наполовину зачудуваних, вдивляються в нього. Ті очі роз'яснюють і оживляють два дитячі личка, кругленькі, рум'яні, чудово хороші. Хвилю стоїть загальна мовчанка. Дитячі сердечка б'ються живо-живо, прочуваючи, що тут робиться щось незвичайне. Мати одним закоханим поглядом обіймає батька й дітей, а батько... Слова завмерли у нього на устах, духу в грудях не стало, а коли вкінці отямився, коли вхопив обоє дітей у свої обійми, коли їх цілував, і пестив, і обливав слізьми, то одно тільки слово міг вимовити і раз у раз повторяв те слово, оскільки лиш йому вистарчало часу між обіймами і поцілуями:
— Бачиш! Бачиш! Бачиш!
— Діти, адже се ваш татко! Бачите його? — крикнула мати.
Коли нарешті капітан випустив хлопчика зі своїх обіймів, сей станув перед ним і, вдивляючися в нього, промовив поважно:
— Так се ти наш тато?
— Ах ти, невірний Томку! — скрикнув капітан. — А се по-якому? Не віриш мені? Чи маю тобі се доказувати?
— А чого ж ти плакав? — питав Михась. Капітан розсміявся.
— А того, — відповів, — що, прийшовши додому, я не застав ані тебе, ані отсеї панночки.
— То ти за нами плакав? — запитала Цеся, що й оченят своїх не зводила з батька, сидячи у нього на колінах, і ось-ось готова була заплакати.
— Ми були би тебе дожидали, — розсудливо мовив Михась. — Учитель був би мене пустив зі школи, якби я був знав, що ти приїдеш.
— Як же се? То ти не знав, що я маю приїхати?
— Знав.
— О, ми давно знали, — підхопила Цеся. — Мама день у день говорила нам про тебе.
— Ходи, покажемо тобі в нашім покоїку табличку, що на ній ми вичислювали, кілько ще днів лишається до твойого приїзду, — додав Михась.
— Та ось тітка Юля збаламутила нас.
— Я се знав, що вона нас одурить. І так се напевне говорила, що татко аж уночі приїде! Недобра та тітка Юля!
— Що се за тітка? — спитав зачудувавий капітан.
— Адже ж ти бачив її перед хвилею, — промовила Анеля.
— Ага, тота — твоя приятелька! Значить, вона часто буває в нашім домі?
— О, день у день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Мені прекрасну ляльку.
— А мені найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я її не люблю.
— Чому? — поважно запитав капітан.
— Бо все мені щось такого наговорить, а потім покажеться, що се неправда.
— Ну, чекай, ми її покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько з комічною повагою.
І почалася розмова — ота люба, весела, розкішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а притім займаюча, свіжа для духу і серця, розмова, при котрій мозок спочиває, нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впивається видом любих лиць, підхапує кожду зміну виразу, найдрібніший рух коханих істот, а душа в кождій дрібниці знаходить нове таємне джерело розкоші.
Нараз капітан схопився на рівні ноги і, своїм звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий, скрикнув:
— Пропав я! Нещасливий! Уже по мені! Вже мене нема! Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоїсь грізної небезпеки.
— Що тобі таке? — запитали всі разом.
— Я забув про найважнішу річ! — лементував капітан.
— Про яку?
— Адже ж я для вас із Боснії попривозив усякі подарунки.
— А де ж вони? — запитала Цеся.
— В саквояжі.
— А де саквояж?
— У Грицька.
— Се що за Грицько?
— Мій вояк. Мій слуга.
— А де ж він?
— Отож власне сього не знаю. Певно, десь пропав, утік, дезертував і саквояж узяв із собою.
Цеся заломала рученята з розпуки, але Михась, усе ще держачи батька за руку, вдивлювався пильно в його лице, бажаючи зміркувати, чи він жартує, чи направду се мовить.
— Се не може бути! — сказав вкінці рішуче і, пустивши батькові руку, побіг до передпокою. Не минула й хвилина, а з передпокою роздався його радісний окрик:
— Є саквояж, є!
І, показуючи голову крізь відхилені двері, сміючися сердечно, він кричав до батька:
— А бачиш! Є саквояж! І пощо було нас лякати?
— А Грицько є? — питав капітан.
— Грицька нема.
— Як-то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.
Привикши до послуху і не бачачи жартливого відтінку на батьковім лиці, хлопчик цофнувся від дверей і щез у передпокої. Всіх очі з напруженням, повним таємної веселості, обернулися до дверей. По хвилі показався Михась розчарований, з докором позираючи на батька.
— Пощо жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.
— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути? Михась думав, та нічого не міг видумати.
— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І, вийшовши до передпокою, капітан, вихилившися крізь двері, кликнув могучим голосом:
— Грицьку!
В тій хвилі дався чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і, заким діти здужали отямитися, показалася в дверях здоровенна, по-військовому вбрана фігура Грицькова.
— Мельдую покірно, пане капітане, що я є.
— А де ж ти був?