— Редліх! — остро мовив до нього капітан. — Зачинаю не розуміти тебе. Приходиш до мене, щоби побалакати, заявляєш згори, що маєш дещо вільного часу, а тепер раптом зриваєшся.
— Вибачай, капітане, але, їй-богу... не можу лишитися.
— Та чому? Говори правду!
— Іншим разом! Іншим разом скажу тобі, а тепер мушу йти! — благаючим тоном повторяв Редліх, щораз більше наближаючися до дверей.
— Ні, се не може бути! Редліх! — мовив з натиском капітан, котрому кров почала набігати до голови. — Ти мені сього не зробиш!
— Капітане, — мовив Редліх рішучо і енергічно, бачачи, що капітан заступає йому дорогу, — даю тобі слово честі, що довше не можу тут лишитися ані хвилі.
— Що се значить? — скрикнув капітан, не можучи опанувати себе. — Мовиш се таким тоном, немовби хотів нанести мені зневагу в моїм домі.
— Приймай се, за що хочеш, — мовив Редліх, — тілько даю тобі слово честі, що я зовсім не мав наміру тебе зневажати, а також що довше ані хвилі не можу тут лишитися.
При сих словах капітан став мов оглушений. Кілька секунд з цілим напруженням своєї душі глядів Редліхові в очі, та сей тепер спокійно видержував його допитливий погляд. Та капітан не міг нічого вичитати в темній глибині Редліхових очей. А потім охляв, мов зламаний, і відсунувся набік, лишаючи Редліхові вільний прохід до дверей. Не попрощавшися ні з ким, Редліх вийшов геть. Капітан, зламаний, не пам'ятаючи сам себе, впав на крісло. Кілька секунд панувала в комнаті мертва зловіща тиша. Чути було придержувані віддихи дітей і тривожне биття серця у жінок.
Вкінці капітан підняв очі і, якось безтямно обводячи ними по комнаті, промовив майже шептом:
— Пішов!
А потім, зупиняючися очима на лиці Анелі, запитав:
— Що се значить?
— Не знаю, мій любий! — відповіла Анеля. — Нічогісінько не розумію Редліха.
І обернулася до Юлії, що все ще, збентежена, тремтяча і бліда, стояла при вікні.
— Юлечко, може, ти нам виясниш? Що таке сталося поручникові? Чим він образився?
— Не знаю, — ледве чутно прошептала Юлія.
— Але ти його знаєш?
— Ні, зовсім його не знаю, — мовила Юлія трохи сміліше.
— Адже ж він мовив, що вас, пані, знає! — мовив капітан.
— Не знаю, відки се взяв, — відповіла Юлія, знов понижаючи голос і втупляючи очі в долівку.
— Редліх, прошу пані, ніколи не бреше, — суворо заявив капітан.
— І я також не маю сього звичаю! — ущипливо відповіла Юлія.
— Так що ж значить се все? Що тут за загадка?
— Може, пан Редліх приняв мене за когось іншого, за якусь женщину, що чим-небудь образила його, — вже сміліше говорила Юлія.
— Гм, се може бути, — мовив, подумавши, капітан. — Він короткозорий, і такі qui pro quo* траплялись йому не раз. Але щоб аж до такого ступня міг забутися, щоби мені в моїм домі в присутності гостя робив таку зневагу, — ні, сього я не міг би й придумати!
Серед мовчанки скінчено обід. Здавалося, що поява Редліха і його короткий побут в отсій комнаті доразу змінили в ній атмосферу Свіжість, радість і свобода щезли зовсім. Усі сиділи німі, пригноблені і сумні. Навіть діти посумніли і стратили апетит. Капітан навіть не доторкнувся своєї улюбленої легоміни, тільки Анеля ззіла свою порцію, та й Юлія, дивлячись на неї, чула себе спонуканою ззісти також дещицю, хоч учинила се, очевидно, вельми пересилюючи себе саму. Чорної кави не хотів ніхто, а про пообідню гутірку, що так усміхалася капітанові перед обідом і котру він хотів оживити оповіданням веселих і сумних пригод свойого босняцького життя, щоби забавити Анелю і навести її на свіжі думки, тепер не було ані думки. Вони сиділи в такім настрої, немобви перед хвилею стратили когось наймилішого з-поміж себе.
Зараз по обіді Юлія, попрощавшися холодно з капітаном, пішла додому. Капітан тепер уже не задержував її. Відходячи, вона незавважно шепнула Анелі кілька слів. Капітан попросив жінку, щоби пішла до спальні і лягла трохи спочити, а сам пішов до салону, заявляючи, що також ляже на софі і пару хвиль передрімає. Діти пішли до школи.
VII
Вийшовши з дому коло четвертої години по полудні, капітан сам здивувався і перелякався, заглянувши в своє нутро і вияснивши собі всю зміну, яка там довершилася відучора. Адже ж тільки вчора по довголітній розлуці він вернув до свойого домашнього огнища! Адже ж учора воно здавалося йому раєм, упоювало його невисказаним щастям і відслонювало перед його душею необмежені видокруги такого самого щастя, любові і розкоші! А нині! Капітан, глибоко завстиданий, мусив признати сам перед собою, що почув якусь полегшу, коли з сеї камениці, що містила в собі його рай і його щастя, вийшов на вулицю.
"Я підлий, нікчемний, невдячний, нечесний! — лаяв сам себе капітан. — Що ж таке сталося, що змінилося в моїм домі, що він зачинає видаватися мені душною тюрмою? Нічогісінько не змінилося, нічогісінько таке не сталося! Нервові припадки Анелині, — ну, справа неприємна, та, певно, нічого тут нема страшного. Адже ж вона цвіте, як рожа, і апетит має дуже добрий. Дурна сцена, яку зробив мені Редліх? Ну, побалакаю з ним, зажадаю вияснення. Може, у нього є які рахунки з тою вдовою, бо се ж очевидно, вона бреше, запевнюючи, що його не знає. Але чим же се доторкає мене і моє щастя? А проте все-таки!.."
І капітан знов зітхнув, чуючи, що на його груди натискає щось важке, немов брутальні коліна якогось незримого ворога, що зненацька повалив його на землю і бажає принизити його до крайньої крайності.
Виходячи з дому, капітан заявив жінці, що піде до полкової коменди і подасть просьбу о димісію. Він не хотів виразно брехати, хоча почував, що Анеля переконана про те, що він бреше і що, не відбираючи їй того переконання, бреше скрито, бреше самим наміром і замислом. А покинувши домашні пороги, він якось несвідомо звернув свої кроки в противний бік, горі Пекарською вулицею, до Личаківського кладовища. Вулиця була майже пуста, тільки десь-не-десь ішли тротуаром прохожі або служниці з коновками брели в снігу півперек вулиці. Капітан ішов і йшов, не зупиняючися, все занятий своїми думками. Може, те понуре небо, покрите олов'яними хмарами, що з них к вечору почав сипати дрібненький сніг; може, холодне повітря, що змушувало людей корчитися, і кулитися, і шукати теплого кута; може, непринадна перспектива довгої, майже пустої вулиці, що кінчилася кладовищем, розкиненим на сугорбі і тепер майже зовсім уже застеленим сумерками, а може, все оте сумне, понуре і темнувате окруження пригноблювало й капітанові думки і замість полегші та вспокоєння втоптувало його чимраз у чорнішу меланхолію.