Дивовижний монгол

Сторінка 30 з 32

Джеймс Олдрідж

Ти так багато писала про Пташку, що ми знали її так само добре, як своїх власних коней. Навіть більше! Ми всі зразу подумали про тебе, Кітті. Кожен з нас.

— Та вона ось-ось родитиме,— раптом мовив Гріт.

Ми теж усі це помітили. А Тах стояв поряд, стриг

вухами, помахував головою і мав зовсім безпорадний вигляд. Пташка була дуже товста, ходила поволі й дуже важко. На, неї було боляче дивитися. Нарешті вона опустилася навколішки, а потім лягла набік. Тах потицяв у неї мордою і раптом помчав долиною, мотаючи головою і войовничо іржучи. А тоді задер голову вгору й чи-то зафоркав, чи-то закричав.

— Йому доведеться битися з молодим ватажком, якщо хоче очолити табун. І він це знає,— сказав батько.

— Можлйво, йому потрібна лише Пташка,— зауважила тітонька Сероглі.— Може, він не захоче приєднатися до табуна. Вони просто триматимуться разом.

— Ні, він хоче очолити табун,— відповів батько. — Поглянь-но на нього.

Тах скакав по колу, ніби утверджуючи своє право на це місце і водночас підбадьорюючи і розпалюючи себе. Коли ми вже від'їздили, Тах вирушив оглядати свої володіння, а Пташка лежала на місці, ніби їй це тільки й залишалося. А ще терпіння.

Нас, звичайно, зустріли градом запитань, і, нарешті, діставши велику карту, ми визначили їхній шлях додому. І хоча всі захоплювалися наполегливістю Таха, ми не могли не дивуватись, як твоя свійська маленька англійська кобилка здійснила з ним цю неймовірну подорож.

А потім почалася суперечка про те, що з ними робити. Відправляти Таха назад до вашого заповідника в Уельс? Чи відправити саму Пташку? А лоша? Йому не можна залишатися в дикому табуні, бо воно буде не зовсім дике. Воно ж наполовину шотландський поні. Ми, правда, знали, що наша думка нічого не вирішує. Останнє слово буде за вченими.

Нарешті моя сестра Міза запитала в батька, коли, на його думку, має ожеребитися Пташка.

Коли батько .починає великим пальцем торгати свої чорні вуса, значить, щось негаразд.

— Ну? — поквапила його мама,

— По-моєму, англійська кобилка приведе лоша завтра або післязавтра,— сказав батько.— І ми повинні бути дуже обережні, щоб не турбувати її. Дуже, дуже обережні.

Ми вже здогадувалися — його щось непокоїть, але більше він нам нічого не сказав. Наступного дня ми разом з батьком і Грітом поїхали подивитися, чи все гаразд із Пташкою, і коли, підкравшися по схилу, заглянули в долину, то побачили там увесь табун. Попереду, просто проти Таха, що стояв біля Пташки, застиг ватажок.

— Зараз вони заведуться битись, — прошепотів Гріт.

Молодий ватажок заметушився коло табуна, ніби

поганяючи його. Всі його послухалися, крім Таха й Пташки. Вона була на ногах, але здавалося, що лусне, якщо ступить хоч би крок, і виглядала дуже втомленою. Тах стояв поряд, спостерігаючи, що робить огир —ватажок. Їхня сутичка мала стати першою пробою сил.

— Тепер або ніколи,— прошепотів я, стежачи за Тахом.

Ледве я вимовив ці слова, як ватажок посунув на Пташку з тилу, змушуючи її йти за табуном. Але шлях йому заступив Тах, низько опустивши голову. І зненацька так сильно хвицнув ватажка, що той ледь не впав. Отямившись, він спробував хвицнути Таха, але той відскочив убік і знову кинувся на молодого ватажка. І знову мало не збив його з ніг, причому зробив це блискавично.

— Оце здорово! — вигукнув батько,— Зроду ще не бачив, щоб кінь рухався так швидко.

Ватажок знову спробував змусити Пташку скоритися, але Тах так оскаженіло наскочив на нього, що той вереснув з болю. Але замість переслідувати ватажка й скористатися своєю перевагою, Тах залишився поряд із Пташкою, гнівно трясучи головою. Молодий огир пофоркав, погарцював, але більше не нападав. Пофоркавши ще, він поволі відійшов і поскакав за табуном. Тах не погнався за ним. Навіть не зрушив з місця.

— Він знає, що кобилці погано,— промовив батько.

— Чому погано? — спитав я, здогадуючись, що батько щось приховує.

— Здається, Пташка пошкодила собі живіт, — відповів батько,— і жеребитися їй буде дуже тяжко. Ось чому вона стоїть, немов застигла. Їй, мабуть, нестерпно боляче зробити бодай якийсь рух.

— Чи не змогли б ми допомогти? — запитав Гріт.

— Ні в якому випадку не можна турбувати чи лякати

її.

— Але якщо ми обережно...

Батько заперечно похитав головою.

— Якщо ми підемо вниз, щоб допомогти їй, Тах оскаженіє, і Пташка, мабуть, спробує тікати. Це для неї небезпечно. Нам залишається тільки чекати.

Справді, ми нічого не могли зробити для неї. Цілий день ми лише стежили за ними. Пташка стояла нерухомо, а Тах усе бігав круг неї, легенько поскубуючи її за гриву і за хвіст. Того вечора ми їхали додому сумні й стурбовані. Тепер ми роздивилися, яка квола й виснажена була Пташка, якою самотньою здавалася так далеко від своїх невисоких англійських узгір'їв.

Наступного ранку ми знову приїхали в долину, але Пташки і Таха там не застали. Тах усе-таки знав гори краще за нас, і хоча ми все пильно обшукали, знайти їх не змогли. Пошуки тривали і наступного дня, проте марно,

Третього ранку, коли вже збиралися вирушити на пошуки, прилетів вертоліт.

— Я запитав в Академії, чи можуть вони прислати нам вертоліт, — пояснив Гріт. — гадаю, що, піднявшися вище, ми знайдемо Таха й Пташку і не потривожимо їх.

Вертоліт приземлився, ми залізли в кабіну й незабаром були вже над горами. Летіли дуже високо, розглядаючи кожний видолинок, кожну долину й перелісок, і нарешті близько другої години помітили чорні цятки на галявині.

— Це вони! — гукнув Гріт крізь гуркіт мотору.

Спершу ми не могли їх добре роздивитися, але пілот

повернув машину так, що ми зависли просто над ними, і навіть з такої висоти було видно, що це Тах і Пташка.

— Пташка вже ожеребилася! — закричав я, розгледівши на землі третю цяточку,

— Опустіться трохи нижче! т— гукнув батько пілотові.

І тепер ми могли роздивитися Пташку, що лежала на

гальці, а біля неї маленьке новонароджене лоша. Тах стояв поряд. Коли вертоліт наблизився, він захвилювався і почав бігати чвалом круг Пташки. Лоша теж спробувало зіпнутися на ноги, але не змогло.

Тільки Пташка не рухалася, і я зрозумів, Кітті, що вона нежива.

— Ми спізнилися! — розпачливо закричав я. — Вона померла!