Табун після від'їзду Таха дуже змінився. Тах самовіддано захищав його, і без нього коні зробились якісь легковажні. Проте нині, ясна річ, табун у безпеці. Все буде гаразд, аби тільки не вдарили люті морози. Монгольський уряд оголосив наші гори заповідником для диких коней, і з наступного року їм допомагатимуть перезимувати, влаштують на схилах спеціальні схованки, підгодовуватимуть їх, якщо зима буде дуже сувора.
Тепер про себе. Мої справи в школі значно поліпшились, і тітонька твердить, що після від'їзду Таха я став зібраніший та уважніший. Але я часто не сплю ночами, думаю про нього, тривожусь, як там йому ведеться далеко від рідної домівки. Так само, як і ти, я намагаюсь уявити себе на його місці. Напевно, я був би дуже нещасливим, знаючи, що більше ніколи не побачу наших рідних гір і лук. Тах, напевно, страшенно хоче повернутись додому.
Напишу іще, коли тітонька Сероглі повернеться з Улан-Батора, де вона відішле цього листа.
Найкращі побажання від усієї нашої родини тобі, твоєму чудовому дідусеві та місіс Еванс. Мама без кінця змушує тітоньку Сероглі перечитувати ті рядки з твоїх листів, де ти пишеш про місіс Еванс, мама хитає головою, притакує і зітхає, бо ж добре знає, скільки клопоту в місіс Еванс. Скіпові теж привіт.
Твій далекий друг Бар'ют, учень 6-го класу.
Р. S. Моя тітонька каже, що надішле тобі дуже просту граматику нашої мови, написану по-англійському. А я тепер дуже серйозно візьмуся за англійську, щоб невдовзі мати змогу самому читати твої листи й відписувати тобі. Посилаю свою фотографію, зроблену торік, — це я сиджу на новому мотоциклі мого брата. Правда, я ще не вмію водити його, але вже знаю, як це робиться. Ліворуч моя сестра Міза, вона дуже перелякана, бо думає, що я справді зараз поїду!
Бар'ют.
7
Дорогий Бар'юте!
Цей лист буде дуже, дуже сумний, тому, будь ласка, приготуйся. Перш ніж ти прочитаєш бодай одне слово з нього, я повинна вибачитися за все, про що тут пишу.
Ти, напевно, вже здогадався, що скоїлось. Тах утік від нас і забрав із собою Пташку. Я не написала тобі про це відразу, бо ніхто з нас не міг цьому повірити, навіть Пітер, який завжди казав, що так і станеться. Але сталося саме так!
Краще почну з самого початку, інакше вийде не лист, а суцільна плутанина й розвезені плями від сліз. Пригадуєш, я писала про те, як Пташка силкувалася привести Таха до будинку й ми сподівались, що це добра ознака? Десять днів після того ні ми, ані Пітер їх не бачили й почали вже турбуватись, аж ось вони появилися на шпилі гори, де мешкає Пітер у своєму Воронячому гнізді. Він угледів їх ясного погідного дня, коли гори вже вкрилися снігом. І не повірив своїм очам.
— Не можу збагнути, як їм пощастило видертись аж на таку височінь, — передав він по радіо. — Просто неймовірно!
— Чи є там хоч якась трава? — спитав дідусь, ніби анітрохи не здивований.
— Не знаю, — відповів Пітер. — І що тільки цей скажений кінь надумався тут робити?
— Хтозна, — сказав дідусь. — Але ж який одчайдушний!
А я все турбувалася за Пташку й казала: "Бідолашна Пташка! Тах примушує її ходити за ним. Він їй погрожує..."
Дідусь не на жарт скипів: "Скільки можна тобі торочити! Не вкладай людський мозок у кінську голову!"
Пітер стежив за ними, доки вони знову щезли, і знову ми почали хвилюватись. Надворі різко похолодало, подув вітер, а дощ періщив такий крижаний, що, здавалося, він наскрізь пронизує обличчя.
— Видимість нульова, — щоранку говорив дідусь.
В таку негоду ми навіть не сподівалися побачити Таха чи Пташку. Пітер зі свого Воронячого гнізда передавав, що живе (певно, танцює) у власному білосніжному надхмарному світі, адже він був вище дощових хмар, один серед блакитного неба, а ми мерзли внизу в похмурій сірій і мокрій долині.
За кілька тижнів знову випогодилось, і ми заходилися розшукувати Таха й Пташку. Дідусь сказав, що Тах, очевидно, привчає Пташку пастися ночами а вдень ховатись. Так заведено в диких коней. Навіть лісники не могли натрапити на них, проте якось містер Селбі повідомив, що він несподівано угледів Таха з Пташкою, коли ті лежали в неглибокій западині на схилі пагорба, заховавшись од вітру. Щойно вони помітили містера Селбі, як зірвались і поскакали геть.
Знову в нас одлягло від серця, і ми навіть почали звикати до їхнього зникнення. Тепер ми точно знали, що вдень вони ховаються, а вночі пасуться. Отож, коли протягом наступних двох тижнів вони не попадалися нам на очі, ми не дуже хвилювались. Однак минув ще тиждень, але їх усе ще не було, й цього разу ми по-справжньому занепокоїлись.
Але що можна було зробити?
Тепер дідусь картає себе за те, що недооцінив характеру Таха, його рішучість. І за те, що надто довго зволікав і не викликав військових вертольотів. Лісники пішки обходили всі найглухіші куточки заповідника, а містер Селбі на своєму поні уздовж і впоперек об'їхав долини. Пітер усе дивився в свій потужний бінокль (завбільшки майже такий, як стілець), у підзорні труби і навіть видряпувався на гори так високо, як тільки міг. Ми з дідусем прочесали геть усі закутки в нашому секторі, ба навіть місіс Еванс часом заходила в кабінет і намагалася щось там розгледіти у великий бінокль,
— Якби мали хоч трошки глузду, то розклали б сіна довкола будинку, — повчала місіс Еванс дідуся, — і лошичка прийшла б додому.
Дідусь тільки пирхнув сердито, і, як завжди, почалася запекла сварка. Вони справді були дуже занепокоєні, та й моє дуже зажурене обличчя ще більше їх засмучувало, хоча при них я намагалася мати безжурний і веселий вигляд.
У кожному разі Тах і Пташка не подавали ніяких ознак життя, і кінець кінцем дідусь зателефонував на вертолітну рятувальну станцію королівської авіації в Иью-порті й попросив допомоги. Взагалі ми не любимо, коли вертольоти літають над заповідником бо вони полохають тварин; проте часом, у негоду, звертаємося до них
по допомогу, щоб доставити сіно для диких козлів на далекі крутосхили.
Нам прислали два вертольоти, але сказали, що тільки на два дні. Один з пілотів запропонував мені політати з ними.
— Залюбки! — вигукнула я і, поки він не передумав, видерлась по стрімкій металевій драбинці в кабіну, й ми злетіли. Мені весь час здавалося, що я на літаючій тарілці (не на блюдечку!). І що якийсь велет розкручує цю тарілку над своєю головою. Ми спускалися в долини й піднімалися над горами, а дідусь та решта працівників заповідника розглядали землю в біноклі.