— А як же все-таки з уроками? — спитала Лисавета Патрикїївна. Її урок лісознавства був сьогодні перший.
— Ну, я думаю, уроки сьогодні, мабуть, доцільно відмінити? — непевно подивився Бурмило Михайлович на вчителів.
— Доцільно! Авжеж! — змахнув хоботом Мамонт Африканович. У нього сьогодні уроків не було.
Решта вчителів промовчали. А мовчання, як відомо, знак згоди.
— Ну, гаразд! — Бурмило Михайлович обернувся до учнів, що з’юрмилися віддалік, і гукнув: — Ідіть додому! Уроків сьогодні не буде.
— Ура-а! — не стрималися Вовченко й Лисовенко.
Інші учні хоч і не вигукували, але теж зраділи. Що там не кажіть, а коли відміняють уроки, навіть відмінники радіють. Такий уже шкільний закон.
РОЗДІЛ 3
"Це Кицин! Його работа!"
Всі, хто вміє лазити по деревах, відмовляються.
Гра у війну. Хлопці розходяться, не дочекавшись.
Хоча уроків і не було, але учні розходитися по домівках не поспішали. Юрмилися на Великій Галявині і жваво обговорювали несподівану новину.
— Ах! Ви подумайте! Ви подумайте! Ах! — вигукувала Вірочка Вивірчук і обмахувалася своїм пухнастим хвостиком, наче їй від переживань нічим було дихати.
— З годинника витягти коліщатко! Це ж додуматися треба! — сплескувала лапками Раїска Мняу.
— Свинство! — кривила п’ятачок Хрюша Кабанюк.
— Бе-бе-безумовно! — кивала Зіна Бебешко.
А Вовчик Вовченко раптом глянув на Васю Кицина, що стояв, як завжди, осторонь від усіх, приставив лапу до рота і зловісно проказав:
— Це Кицин! Васька! Його робота! Я вас запевняю!
— Абсолютно! — блиснув очима Рудик Лисовенко.
— Та ви що?! — замахали на них лапами дівчатка.
— А було в нас таке до його появи? Було? — вищирився Вовчик.
— Абсолютно! — знову блиснув очима Рудик.
— І все-таки о-бе-бережно з висновками! — сказала Зіна Бебешко.
— Для таких звинувачень треба мати серйозні докази, — сказала Раїска Мняу.
— Так-так! — підхопили в один голос Кося Вухань і Колько Колючка.
— Ну, значить, це або Вірочка Вивірчук, або Раїска Мняу, або Михайлик Ведмеденко, — сказав Вовчик.
— Що? Що? Що? — вражено пороззявляли роти і Вірочка, і Раїска, і Михайлик.
— Бо для того, щоб викрасти коліщатко, треба було забратися на дуба, треба добре лазити по деревах, — сказав Вовчик Вовченко.
— От вам і "що"! — задоволено прохихикав Рудик Лисовенко (він дуже любив, коли комусь було непереливки).
— А хто в нас уміє добре лазити по деревах? Ні вовки, ні лисиці, ні зайчики, ні їжачки, ні кози, ні лосі, ні дикі свині — не вміють. Навіть борсук Боря Сук по гладенькому прямовисному стовбуру так високо не залізе, — сказав Вовчик.
— Не залізу, — поспішив погодитись Боря Сук.
— А білочки, рисі й ведмеді — запросто! Отже… — єхидно всміхнувся Вовчик.
— Отже… — під хихикну в Рудик.
— Я… не брала коліщатка, — сказала Вірочка, і на очах в неї блиснули сльози, — чесне слово!
— І я не брала! — зціпила зуби Раїска.
— І я! — буркнув Михайлик.
— Значить, лишається Васька Кицин! — торжествував Вовчик. — Як я й казав.
— Абсолютно! — підхопив Рудик. — Як ми й казали! Бачите, мовчить і очі ховає.
Всі подивилися на новачка. Він справді часто-часто моргав і ховав очі. Він боявся розплакатися. Справді, коли тебе всі підозрюють, а ти не знаєш, як виправдатися, — що маєш робити? Тільки моргати й ховати очі.
Косі Вуханю й Колькові Колючці стало дуже жаль Васю Кицина.
Вони були певні, що він не брав коліщатка. Але як доведеш?
— Ти ж не брав, правда? — з надією спитав у новачка Кося.
— Не брав, — тихо сказав Вася.
— От бачите! — вигукнув Колько.
— Усі злодії на допитах кажуть, що вони нічого не брали, — сказав Вовчик.
— Точно! — підхопив Рудик, наче він бував на допитах.
— От не тре-бе-ба, не тре-бе-ба звинувачувати, коли нема точних доказів, — вигукнула Зіна Бебешко.
— Правильно! От прийде Бровко Барбосович, ви ж чули, він у міліції працював, — усе стане відомо, — сказав Колько Колючка.
— А зараз давайте у щось пограємось! — запропонував Кося Вухань, щоб якось припинити ці розмови.
— Давайте! — підтримав друга Колько Колючка.
— У війну! У війну! — закричав Вовчик Вовченко.
— У війну-війноньку! — заспівав Рудик Лисовенко.
Вовчик і Рудик визнавали тільки одну гру — у війну. Причому щоразу вони були "наші", а всі інші — "вороги". А перемагають, як ви знаєте, завжди тільки "наші". Отже, гра кожного разу мала закінчуватися перемогою Вовчика й Рудика. Тому хлопчики не любили гратися з ними у війну. Але й відмовитися було ніяк. Все-таки хлопчики — то хлопчики. Хто відмовляється, той боягуз. От і зараз Вовчик і Рудик закричали:
— Ми — "наші"! Ви — "вороги"!
Схопили у лапи по замашній гілляці і, наставивши їх, як автомати, затрататакали на весь ліс:
— Тра-та-та-та! Падай — ти вбитий!
— Ду-ду-ду! Мої кулі пробили тебе наскрізь. Падай!
Ще кілька хвилин — і всі "вороги" були б знищені,
Вовчик і Рудик святкували б перемогу.
Але Михайлик Ведмеденко раптом закричав:
— Ні! Ні! Так нецікаво! Давайте хтось буде ховатися, а хтось — шукати. Наче десант. А вже тоді стріляти.
— Правильно! Правильно! — закричали Кося Вухань і Колько Колючка.
Дівчатка, як завжди, у війну не грали, вони зібралися собі окремо і грали у мирні "дочки-матері".
— Ну, гаразд! — змушені були погодитися Вовчик і Рудик. — Тоді ми сховаємося, ми будемо "наш" десант, а ви, "вороги", шукайте. Затуляйте очі і рахуйте до ста. А тоді йдіть шукати. Тільки не підглядайте!
Всі затулили очі лапами й почали хором рахувати, а Вовчик і Рудик дременули у ліс.
— …дев’яносто сім, дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто! — всі одночасно розтулили очі. Ніхто не підглядав. Вони були чесні хлопці.
— Значить, так, — сказав Михайлик Ведмеденко (він завжди був командиром "ворогів"). — Розділяємо ліс на п’ять секторів і прочісуємо. Як тільки знаходимо їх, подаємо сигнал. Отак — і-і-і-і! — Михайлик пронизливо заверещав. — Верещати вмієш? — спитав він у новачка.
— Вмію, — сказав той і заверещав так пронизливо, що дівчатка аж поприсідали.
— Правильно! — сказав Михайлик. — Верещати вмієш. Ну, побігли!
І всі розбіглися в різні боки. Кожен у свій сектор.
Дуже довго на галявину не прибігав ніхто. Дівчатка вже почали хвилюватися.
Аж ось прискакав захеканий Кося Вухань. Він, звичайно, бігав швидше від усіх.