Тому Вовчик на Раїску Мняу уваги не звернув, а, навпаки, підскочив до Васі і вкусив його за вухо. А Рудик підскочив і вкусив його за хвіст.
Вася розгублено закліпав рудими віями. Він, мабуть, не чекав такого прийому.
Раїска хотіла заступитися за Васю і дряпонути Вовчика й Рудика, але не встигла. На шкільний ґанок вийшли директор і вчителі.
Бурмило Михайлович підняв догори лапу і поздоровив учнів із початком навчального року.
Потім технічка тітонька Зозуля прокувала на перший урок і учні пішли до класу. Тітонька Зозуля з’явилася у школі після канікул. Класний керівник Пантера Ягуарівна теж привітала учнів з початком навчального року і сказала:
— Діти! У нашому класі новачок. Вася Кицин. Познайомтеся. Встань, Кицин!
Вася підвівся й закивав на всі боки.
— Сідай! — сказала Пантера Ягуарівна. — Діти! Вася Кицин наймолодший у класі. Йому буде важко. Він мусить наздоганяти вас. Тому я дуже прошу — поставтеся до нього добре. Допомагайте йому. Не ображайте. Не кривдіть. Це особливо стосується вас, Вовченко й Лисовенко! Чуєте! Це вас стосується! Особливо! — Пантера Ягуарівна підвищила голос.
Вовчик і Рудик невинно закліпали й перезирнулися.
Вася Кицин опустив голову й почервонів.
— О! Вже наскаржився! — просичав Вовчик.
— Ябеда! — прошипів Рудик.
Вася почув це і ще дужче почервонів. Він і не думав скаржитися. Але доведи тепер.
На перерві Вовчик Вовченко і Рудик Лисовенко вже співали про новачка дражнилку:
Новачок-новачок!
Ну й швидкий на язичок!
Ябеда-донощик!
В нього з носа дощик!
Кося Вухань та Колько Колючка співчутливо позирали на Васю Кицина, згадуючи свої перші дні у лісовій школі, коли з них знущалися Вовчик і Рудик. Але заступитися за Васю не наважилися. Може, й справді новачок — ябеда. Хто їх, тих котів, зна. У класі ще котиків не було.
Сам же Вася Кицин на оте дражніння наче й не звертав уваги. Наче воно його аніскілечки не торкалося. Усміхався собі й добродушно муркотів.
Вовченка й Лисовенка така Васина поведінка дратувала. І вони ще більше до нього чіплялися.
РОЗДІЛ 2
Ранкова несподіванка.
"В-кра-ли!" — каже Карпо Карпович.
Ідея вчителя фізкультури.
"Ура! Уроків сьогодні не буде!"
Минуло кілька днів.
Кицька Мура недаремно вихваляла свого сина. Виявилось, що він таки дуже здібний до наук. Все хапав і засвоював, як то кажуть, на льоту. Вчителі просто не могли ним нахвалитися. Навіть сам директор Бурмило Михайлович у захопленні вигукував:
— Ну-у! Мо-ло-дець! Оце я розумію! Таке "р-р-р!" по-ведмежому навіть мій племінник Михайлик Ведмеденко не одразу вимовив.
Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко тільки зубами клацали від злості.
А Зіна Бебешко і Раїска Мняу всміхалися й показували їм язики, наче то не Вася, а вони самі відзначилися такими здібностями.
Навчальний рік починався дуже добре.
Та от одного ранку, прийшовши до школи, учні побачили розгублених учителів та заклопотаного Бурмила Михайловича, що зібралися під дубом і поглядали вгору на годинник.
Треба вам сказати, що в усьому лісі був лише один годинник — біля школи, на тисячолітньому дубі. Старий, з великим дерев’яним маятником, з двома дубовими гирями, з дверцятами над циферблатом. Обслуговувала годинник шкільна технічка тітонька Зозуля. Щоразу, коли хвилинна стрілка підходила до цифри дванадцять, тітонька Зозуля відчиняла дверцята, визирала і кувала на весь ліс стільки разів, скільки було годин. Для школи вона додатково ще кувала кінець уроку й початок перерви. Ну й, звичайно, кінець перерви й початок уроку. Годинник хоча й був старий, але ходив дуже точно і ніколи не псувався.
А от зараз годинник стояв. Не цокав, стрілки завмерли нерухомо.
Тітонька Зозуля метушилася біля нього, раз у раз одчиняла дверцята, вискакувала і розгублено розводила крилами:
— Нічого не розумію! Не розумію! Нічого!.. Учора ввечері все було гаразд. А сьогодні вранці прилетіла — стоїть!
Бурмило Михайлович чухав лапою потилицю:
— Що ж робити! Як починати уроки?
Вчителі мовчали.
Справді. Які уроки без годинника? Коли починати, коли перерва, коли кінець перерви?
Суцільна плутанина й безладдя.
— Може, до Карпа Карповича звернутися? — несміливо промовила Пантера Ягуарівна.
Карпо Карпович був трьохсотрічний старий ворон, його вважали у лісі наймудрішим. Бо, як відомо, хто довше живе, той більше знає.
Карпо Карпович вже майже не літав, а цілісінькими днями дрімав на улюбленій сухій гілляці старої сосни, куди йому раз на день приносили щось попоїсти його кракракравнуки.
— Що ж, ходімо до Карпа Карповича, — погодився Бурмило Михайлович. — Справа надто серйозна.
Карпо Карпович розплющив одне око (останні сто років він розплющував лише одне око), вислухав і сказав:
— Зараз прилечу.
Після цього він ще хвилин десять дрімав. Нарешті змахнув своїми сивими крилами й повільно полетів до Дуба.
Зазирнув прищуленим оком у годинник і сказав:
— Кар-тина ясна! В-кра-ли!
— Що?
— Одне коліщатко в-кра-ли!
— Хто?
— Кра-дій!
Більше Карпо Карпович нічого не сказав, змахнув сивими крилами й полетів назад на свою суху соснову гілляку. Сів і одразу ж заснув.
— Ти бач! Хто ж це міг зробити? — сплеснув лапами Бурмило Михайлович.
— Так! — підтвердив учитель музики Бегемот Гіпопотамович. — Останній випадок крадіжки в історії нашого лісу — це випадок з моїм золотим тромбоном, якого вкрав шакал Бацила. Більше випадків не було.
— Точно! Нуль випадків! — сказала вчителька математики Пантера Ягуарівна, яка любила точність.
— А може, шакал Бацила повернувся, а ми й не знаємо?.. — задумливо сказав Бегемот Гіпопотамович.
Вчителі перезирнулися і знизали плечима.
— То що ж робитимемо, звірі добрі? — спитав Бурмило Михайлович.
Директор школи ніколи не приймав серйозних рішень сам, одноосібно, завжди радився з колективом.
Колектив почухав потилиці. Не так просто приймати серйозні рішення.
— О! Знаєте що?! — раптом вигукнув учитель фізкультури Макак Макакович. — Зараз же у Сірка Барбосовича гостює його брат Бровко Барбосович, з яким я працював у цирку. А він же до цирку служив у карному розшуку, на оперативній роботі, злодіїв винюхував. Давайте звернемося до нього.
— Це ідея! Молодець, Макак Макакович! — радісно скрикнула вчителька лісової географії Жирафа Жирафіївна. Вона колись мріяла теж працювати у цирку і дуже поважала Макака Макаковича.