— Це справді так, — розгублено сказав Юрчик, — А як це ти робиш?
Дід засміявся і відвів од свого вуха руку, на яку він спирався. На долоні в нього лежав якийсь невеличкий чорний, кругленький прилад, схожий на навушник радіоприймача або на ту частину телефонної трубки, яку прикладають до вуха, щоб слухати.
— Це мій новий винахід, — сказав дід. — Кишеньковий думкоприймач. Якщо прикласти його до вуха й дивитися на людину, ти почуєш думки цієї людини так, ніби вона проказує їх вголос.
— А якщо дивитися на тварину, ну хоч би на кота? — спитав Юрчик. — Або на кита? — додав він, згадавши свою помилку.
— Нічого не вийде. Ми думаємо за допомогою мови, отже, наші думки виражаються словами, які кожен, хто знає цю мову, може зрозуміти. А тварини, зокрема коти чи кити, говорити не вміють. Отже, вони не можуть і думати словами, і за допомогою мого винаходу не можна дізнатися, що вони там собі відчувають.
Юрчик подумав трохи і в загальних рисах зрозумів дідове пояснення.
— А я можу почути твої думки? — спитав він.
Дід посміхнувся.
— Спробуй!
Юрчик обережно взяв у руку дивовижний прилад і приклав до вуха. Пильно дивлячись дідові в очі, він, уважно прислухався кілька хвилин, потім розгублено знизав плечима і відняв руку від вуха.
— Нічого не розумію... Якісь біоструми... тракції, бракції!.. — ображено вимовив він.
— Не тракції-бракції, а абстракції! — поправив його дід. — Це таке наукове слово. Нічого дивного, що ти його не розумієш. Адже ти тільки перший рік ходиш до школи, а такі слова проходять хіба що в десятому класі. А я завжди думаю такими науковими словами, тому ти й не можеш зрозуміти моїх думок... Ну, та годі вже! Дай сюди прилад, я його сховаю, бо від довгого користування акумулятори сядуть.
Дід сховав свій "думкоприймач" у шухляду письмового стола, потім сів на диван і посадив Юрчика біля себе.
— Тепер розповідай, що там у тебе скоїлося з четвіркою! — сказав він.
І Юрчик, звичайно, про все докладно розповів.
II
Протягом двох тижнів в Юрчиковому класі, так само як і в усій школі, всі тільки й говорили про те, що незабаром в Палаці піонерів буде виставка дитячих робіт і що треба обов’язково на цю виставку подати щось цікаве. Всі не тільки говорили про це, а й завзято працювали. Дівчатка робили якісь надзвичайні вишивки, юні художники створювали цілі картинні галереї нових малюнків — щоб було з чого вибрати. Але переважна більшість хлопців, — і Юрчик, звичайно, в тому числі, — робили чудову, прекрасну, блискучу модель космічної ракети.
Вони пиляли, стругали, клеїли, фарбували, не шкодуючи сил і часу. І деякі з них навіть так захоплювались цією роботою, що і про домашні завдання забували. Не "деякі", а один такий був, і це був саме Сергій, Юрчиків друг.
— Ат, іще мені ці уроки! — казав він, — Ну й нехай будуть погані оцінки — трійки, двійки — три копійки!.. Потім виправлю, а зараз — ракета важливіша!
Це він так, звичайно, Юрчикові казав, а не вчительці. І хоч Юрчик з ним не погоджувався й доводив, що й те і те важливо, та Сергій тільки недбало махав рукою і біг крутитися біля ракети.
Чому крутитися? — а тому, що справжньої користі від нього в спільній роботі не було. Він був такий швидкий, рвучкий, не дуже обережний: схопиться за якусь дрібну деталь — може й поламати. Та ще й непосида — почне щось робити й кине! Яке ж пуття з такого працівника? Проте хлопці не гнали його, коли він крутився біля них, бо Сергій був дуже веселий, дотепний і розважав усіх своїми жартами та кумедними примовками.
І от вже наблизився строк, коли треба було подавати всі роботи на виставку. Але ще за три дні до цього строку цілком готова чудова, прекрасна, блискуча модель космічної ракети вже стояла на окремому столику в Юрчиковому класі і викликала заздрість і захоплення всіх учнів, які приходили на неї подивитись, навіть з четвертого класу!
Того дня, коли трапилась подія, про яку ви зараз дізнаєтесь, була дуже приємна зимова погода. Падав сніг, але морозу не було, і через те сніг був м’який, пухнастий, липучий — з такого снігу найкраще ліпляться сніжки! З такого снігу можна швидко скачати великі білі кулі, а з них скласти снігову бабу!..
Отже, нічого дивного, що під час великої перерви всі школярі повисипали в шкільний садок і пішла тут весела метушня: в усіх кутках саду водночас почали зростати снігові баби, а посередині — фортеця, і над усім цим безперервно увсебіч літали сніжки.
Юрчик з Сергієм, звичайно, теж були тут. Вони пліч-о-пліч завзято захищали першокласну фортецю від нападу другокласників і тільки тоді трохи перевели дух, коли супротивники відступили й заходилися й собі будувати фортецю в протилежному кутку саду.
— Готуйтесь, друзі! — вигукнув всіма визнаний командир першокласників Олежка. — Зараз ми самі підемо в наступ!
— Ой, почекайте! — сказав Сергійко. — Без мене не нападайте! Я тільки збігаю до класу й візьму рукавички, я їх забув у портфелі!
І він щосили захукав на свої червоні й мокрі від снігу кулаки.
— Так біжи швидше!
Сергій не примусив себе довго чекати. За кілька хвилин він вже був знову тут, і шалений сніговий бій відновився з перемінним успіхом для тої й цієї команди.
Та ось пролунав дзвінок. Учні повернулися до класу. Раптом їх приголомшило страшне видовище: чудова, прекрасна, блискуча модель космічної ракети лежала на столі поламана, потрощена, зруйнована!..
Якусь мить всі стояли мовчки, ніби їх громом ударило. Потім з обуреним галасом кинулися до свого понівеченого витвору.
— Який негідник це зробив?!
— Як це сталось?!
— Це хтось навмисне, з заздрощів!..
— Віддухопелити б капосника, щоб знав!
На галас прибігла вчителька, і не тільки своя, Васа Павлівна; з інших, сусідніх класів — теж, там все одно не можна було починати урок через цей галас.
— Не треба нікого духопелити, — сказала Васа Павлівна, оглянувши пошкодження, — треба дізнатися, хто це зробив, і примусити того полагодити модель. Справа нелегка, але цілком можлива.
Але хто ж це зробив?
Ніхто не признавався!..
Незабаром стало відомо, що всі учні першої зміни під час великої перерви були надворі. І ніхто сторонній до школи не заходив. І вікна в класі були зачинені, отже й вітер не міг перекинути модель і наробити шкоди.