— Еге-е, а поки набуду, всі з мене сміятимуться! — сказав Юрчик, схлипнувши ще раз, — Я хочу таким бути, як раніше!
— Розумні речі приємно чути, — задоволено вимовив дід, — Тепер ти сам бачиш, у світі все влаштовано правильно: людина зростає помалу і разом із зростом набуває знання. Все в свій час, і не треба тільки від цього часу відставати, ось що головне!
— Не знаю, як вам, — сказала раптом бабуня, — а мені вже давно час збільшитись! Треба ж хоч вечерю зварити!
І, не чекаючи ні хвилинки, вона швидко проковтнула три зелені таблетки, миттю збільшилася і стала знову такою, як була раніш.
Побачивши це, дід і Юрчик скоріше й собі ковтнули свої таблетки.
Дід знову став високим, кремезним, як раніш, а Юрчик — малим хлопчиком, який ще тільки на той рік має піти до школи.
І коли він побачив себе знову таким, як був, він радо вигукнув "ура!" і кинувся обіймати діда й бабуню. І всім було дуже весело.
Тим і скінчилася дивовижна пригода, що сталася того чудового літнього дня.
НА ЗАХИСТ ДРУГА!
І
Коли хлопчик Юрчик почав ходити до школи, він з самого першого дня став дуже добре вчитися. Він зовсім не міг погано вчитись: по-перше, тому, що в школі все йому подобалось і було цікаво, а по-друге, йому було б соромно вчитися погано. Соромно головним чином перед дідом. Поміркуйте самі, що б це було і як би це виглядало: дід — відомий вчений, винахідник, а внук — ледар і неук?.. Гарненька була б картина, що й казати!
І от одного разу якось так сталось, що Юрчик несподівано схопив четвірку. Треба було переписати з книжки: "КІТ ПІЙМАВ МИШУ". Юрчик все правильно написав, навіть дуже гарно. Тільки в одному місці замість "і" написав "и", і вийшло: "КИТ ПІЙМАВ МИШУ". Ну, тут всі почали сміятись і питати в Юрчика — де він бачив таких китів? Чи та миша жила в морі, чи той кит підстерігав її біля нірки в комірці?! Юрчикові теж було смішно, й він сміявся разом з усіма.
Тільки потім вчителька похитала головою й сказала:
— Що ж, Юрчику, хоч ти й посмішив нас усіх, але п’ятірки я тобі поставити не можу. Написано гарно, але з помилкою. Наперед будь уважніший.
І поставила йому четвірку!
Тоді Юрчик одразу перестав сміятись і засумував. Хтось інший, може, й не сумував би так через четвірку, адже це все ж таки не трійка й не двійка, а добра оцінка. Але, як ви вже знаєте, Юрчик з самого першого дня вчився відмінно, і це була перша четвірка в його житті...
Отак, сумуючи, вийшов Юрчик із школи після занять і пішов додому. Його мама в цей час була у відрядженні і через те Юрчик тимчасово жив у діда й бабуні. Значить, зараз доведеться йому зустрітися з дідом, з тим самим дідом, перед яким найсоромніше було признатися, що одержав четвірку, а не п’ятірку, як завжди.
— А ти не кажи! — порадив Юрчикові його друг і сусіда Сергій, — Хіба обов’язково треба все розповідати? Та й не таке вже лихо — четвірка!
Для Сергія четвірка й справді аж ніяк не була б лихом, а якраз навпаки. Він би навіть радів, діставши таку оцінку. Справа в тому, що хоч і він був хлопчиком кмітливим та здібним, та й не лінувався особливо, але завжди з ним траплялися всілякі несподіванки. Наприклад, одного разу він по дорозі до школи здумав чомусь скоротити путь і поліз через паркан. Перелізти він переліз, і путь скоротив, але на паркані зачепився за якийсь цвях і роздер штанці на найвиднішому місці, якщо дивитися ззаду. Ну, й що ж було робити? Прибіг Сергій до класу найперший, сів на свою парту, та так і не вставав, щоб ніхто не бачив дірки. І все було б гаразд, якби не викликали Сергія до дошки вирішувати приклади з арифметики. Сергій відмовився — не міг же він встати! Але вчителька розсердилась, подумала, що він просто вередує, і поставила йому двійку.
А іншим разом вчителька питала його таблицю множення, і він все добре знав. От вона й питає:
— Скільки буде двічі по три?
Він каже:
— Шість!
— А тричі по два — скільки? — питає вчителька.
— А це один чорт! — жваво відповів Сергій, навіть не замислившись.
І хоч по суті він таки не помилився — бо й двічі по три, й тричі по два — однаково буде шість, — але вчителька знову розсердилася на нього за те, що він отак не по-науковому висловлювався, і знову вліпила двійку!.. Ось бачите, які пригоди бували з найкращим Юрчиковим другом.
— Нічого не кажи дідові та й усе! — порадив Сергій.
Юрчик похитав головою. Як же не казати, коли дід завжди цікавиться усім, що було в школі, і розпитує. То що ж — брехати? Ні, на таке Юрчик не згодний. Брехати ще соромніше, ніж одержувати четвірки...
З такими думками Юрчик підійшов до будинку, де жив дід, попрощався з Сергієм, піднявся по сходах, подзвонив і увійшов у кімнату, де дід сидів за своїм письмовим столом, підперши голову рукою.
Він сидів отак і уважно дивився на Юрчика. А Юрчик спинився біля порога і став швидко-швидко обмірковувати — що йому робити?
Казати відразу про четвірку чи не казати? Може, зовсім не казати? Чи, може, сказати, тільки не зараз, а трохи згодом? Ні! Все одно. Зовсім не казати не можна. А коли так, то вже краще зразу!
Юрчик вже розкрив рота, щоб все розповісти, коли раптом дід посміхнувся, схвально похитав головою і сказав задоволено:
— Молодець, Юрчику! Правильно вирішив: звичайно, треба все розповісти зразу. Зовсім не казати не можна. А за що в тебе четвірка?
Юрчик аж очі витріщив. Звідкіля дід знає?! Невже йому хтось вже розповів про четвірку? Може, вчителька по телефону сказала?.. Та ні, хіба ж про четвірки говорять батькам? То ж не двійка! І потім — звідкіля дід знає, що Юрчик вагався — казати чи не казати?
— Ніхто мені нічого не казав, ні по телефону, ні по радіо! — сказав дід. — Просто ти сам зараз про це думаєш, а я читаю твої думки.
"Думки читати не можна, це ж не книжка!" — подумав Юрчик.
— Ні, можна, — сказав дід, — ну, якщо не читати, то слухати, це все одно.
Юрчик посміхнувся. Що за чудасія? "От подумаю зараз щось неймовірне, — вирішив він, — подумаю, що зараз не зима, а літо, і ми не в місті, а на дачі!"
— На жаль, зараз таки зима, — не задумуючись сказав дід, — і ми не на дачі, а в місті!.. Може, ще подумаєш щось неймовірне, чи ти вже впевнився, що я читаю або чую твої думки?