І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з "альпійської гірки".
У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.
Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.
Вся школа знала, що "альпійська гірка" вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі повоєнні часи, коли вчився тут Вітя Іваницькнй, майбутній академік, і що він був одним з тих, хто створював її тоді.
Лев Парамонович — високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсмілнвіші одчайдухи-десятикласннки опускали голови.
Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.
Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна.
От і зараз…
— Ганьба! — каже вона. — Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?..
— Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна.
— Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарнти Михайлівни блищать сльози.
Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне.
— Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, — веде далі Фаїна Панасівна. — І в нього, звісно, не стане духу признатися зараз у цьому. Але ми все одно дізнаємося! Все одно!
Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний.
Усі, як по команді, повернулися й глянули в той бік. На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого "Б", — Довгий, Злюкін і Малявка.
Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають швидше усмішку, ніж роздратування.
Про трійцю з шостого "Б", на жаль, так сказати було не можна.
Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), — здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) — маленький, найменший у шостому "Б". Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.
Всі "художества" трійці були злі й жорстокі. Як правило, присікувався Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому, щоб одчепився, стусана, одразу з'являлися Малявчині друзі. "Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?" І…
Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.
І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.
Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя.
— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — Їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають…
— І… і навіть пізнають того, хто їх скривдив… Я чнтала… — шепотіла Аліна.
— Вони ж живі… Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.
Леся й Аліна були юннатки, "альпійська гірка" — то їхнє дітище.
У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий.
Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко. Ніжно так і щемливо: "Тьох-тьох!.. Тьох-тьох-тьох!.." Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?… А може, з іншої якоїсь причини… Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.
А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: "Каррр!.. Каррр! Каррр!.."
Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому. В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.
А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо.
Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.
Може, тому, що надто вже дикий був випадок. Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші — хлопці дуже вразливі.
Задеренчав дзвінок на уроки. І, наче то був сигнал, що можна вже не мовчати, одразу навколо загуло й загомоніло.
Збуджено перемовляючись, разходилися і розбігались учні по класах.
Дисципліна у той день, що й казати, була не на висоті. Вчителі раз у раз втихомирювали учнів, але й самі були збуджені й нервові.
Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку.
Довгий стіл на сцені актового залу вже зранку був застелений червоною скатертиною, і на ньому стояли квіти й пляшки з мінеральною водою та "пепси-колою".
Агашкін, який сидів за партою біля самісінького вікна перед Леснком і Жорою, весь час витягував шию, визирав надвір, робив "перське око" (тобто одне примружував, а друге витріщав) і збуджено хихикав. Агашкін страшенно любив різні надзвичайні події та неприємності (певна річ, коли вони траплялися не з ним, а з кимось іншим). Якось, коли у шкільному дворі була пожежа (хтось підпалив макулатуру, і зайнялися старі поламані парти, біля яких та макулатура лежала), Агашкін так верещав від захоплення, так танцював і підстрибував, що мало сам не вгнався у вогонь.
Клас на "перське око" Агашкіна реагував по-різному. Деякі, найбільш несвідомі, й собі хихикали, пирскали в кулак. Але переважна більшість учнів дивилася осудливо.
Лесик дивився на розпашіле, як маків цвіт, Лесине личко (він сидів майже поряд з нею, їх розділяв тільки прохід, між партами), і в грудях його потроху, ледь чутно вже починав витьохкувати соловейко. Жора теж дивився на Лесю через плече товариша, і кінчик його носа починав холонути…