Від цієї оповіді Головатий зовсім спохмурнів. У нього враз розболівся живіт, і він одмовився пірнати.
— Я краще доглядатиму наше майно, аби його хто не поцупив,— пояснив він.
Дивно! Хто ж би тут забрав наші причандали? Ось тобі й Головатий. А ще удавав героя, вихвалявся, що йому море по коліна — нічого не страшно. Та я вже давно помітив, що коли хтось дуже вихваляється, він мало вартий.
Ми залишили Головатого на "майданчику" і знову пірнули на дно. Я вполював кілька невеличких рибок-їжаків. Вони гуляли у воді, пласкі, мов карасики. Та коли витягнув їх на поверхню моря і доторкнувся до них пальцями, ці рибки роздулися, стали схожі на круглобоких, густо всіяних голками їжачків.
Ганявся я ще за однією рибою. Схожа вона на довжелезну голку або ж веретено. Коли я занурився на метр, ліг горілиць і хотів був помилуватися небом крізь воду, раптом побачив, як наді мною, зовсім поруч, висунувши голови з води, по хвилястій морській поверхні рухалися, неначе ковзали, якісь гнучкі дивовижні палички. Я придивився і зрозумів, що то були невеличкі риби. До половини висунувшись із води, вони табунцями гуляли по морю.
Оце дивина! Риба, а рветься в небо. Це — не летюча риба. Та, випурхнувши з води, над поверхнею моря пролітає десятки метрів. Ця ж (згодом я довідався, що вона зветься сарган) од води ніколи не відривається, а, наполовину виткнувшись із неї, ковзає, "витанцьовує".
Скільки я за цим сарганом не ганявся — все даремно. Зате я вполював м о р с ь к о г о ч о р т а. Егеж, не дивуйтеся — риба ця так і зветься: морський чорт.
Ось послухайте, як він мені попався.
Я підплив до нашого "майданчика", віддав Головатому своїх рибок-їжачків і спустився на дно. За скелею, що самітно стирчала на невеличкому підводному лузі, я присів. Затамувавши подих, став спостерігати за табунцем сріблястої мільки, що то підпливала до скелі, то раптом, сполохавшись, іскристими бризками розсипалася довкіл.
"Чого ті рибки полохаються, кого вони лякаються в тій скелі?" — подумав я. Та ось, нарешті, збагнув.
Неподалік од мене із виямки скелі витикалося, гойдаючись, мов стебла, якесь довгасте ниття. Спочатку я думав, що то стебла трави. Та коли до тих "стебел" наближалися невеличкі рибинки і хотіли відкусити, вони раптом зникали, а з похмурої схованки висувалася ошкірена паща якоїсь небаченої риби. Раз — і от уже срібляста мілька, що хотіла поживитися "травою", в роті хижої, хитрої риби. Це була ніяка не трава, а "вуса" хижої риби, що так заманювала малюнків.
"Ага,— подумав я,— коли ти, рибо, така хитра та лукава, то стривай".
Я підкрався до самісінької скелі і, коли з ущелини висунулися підступні "нитки", натиснув на курок і наосліп вистрелив із своєї підводної рушниці в кущувату траву. "А, попалася, чортяко!" — ледве не крикнув я, ще не знаючи, що то таки й був морський чорт.
Про це довідався опісля, вже коли піднявся на поверхню і передав здобич Касяновичу.
— О, кого я бачу! — вигукнув наш "морський цар", беручи в мене з рук рибу.— Ну, здоров, здоров, давній друже, морський чорте! Давно з тобою не стрічався Касянович. Що, не впізнаєш? Ах ти ж капосний! А пригадуєш, як я тебе кілька років тому підстрелив і ти висковзнув у мене з гарпуна? Правда, тоді ти був меншенький і не такий злий. А нині, он Гайовий не дасть збрехати, став ти хижак хижаком: мальків кривдиш. Не чемно, погано, друже, менших кривдити. Ач який здоровило вигнався за цей час, поки Касянович в інших морях плавав!
Він ще довго говорив із своїм буцімто давнім знайомим, морським чортом. А потім і його, як оту кам'яну рибу, кинув у відерце.
Під кінець сказав:
— Якщо й зараз не трапиться мурени, баста. Перепочиваємо, а завтра полюватимем.
Із "Вихора" до нашого Мертвого Міста підпливли на човні моряки й науковці. Кожен мав ящик, до якого була прив'язана довга мотузка. Це вони збирались отут пірнати по корали, ніби їм мало було моря! І так ми не стріли мурени, а тепер і взагалі всю рибу розполохають. Стрибнули з човна, потягли за собою ящики-причепи, крізь скло масок видивляючись на дні, де ростуть кращі корали.
З нами на "Вихорі" плаває дівчина-океанолог Наташа. Вона трохи старша за мене. І вже не раз вирушала в далекі морські мандри, щоб вивчати океан. Ходить Наташа в коротеньких штанцях-шортах, струнка, підтягнута, обличчя всіяне ластовинням, мов тропічне небо зорями, а вигорілі на сонці рудуваті коси підстрижені високо, як підстригаються матроси.
Коли я її вперше побачив, то подумав, що то хтось із матросів, як і я, новачок.
Я навіть гукнув до неї:
— Гей, полундра!..
Цей "матрос" глянув на мене суворо, а потім сказав:
— Нечема. Хто тебе вчив отак грубо розмовляти з дівчатами?..
Я від подиву занімів: оце так матрос!
А потім ми з Наташею потоваришували. Вона навіть підказувала, що і як робити, аби опанувати морським ремеслом і не накликати на себе гнів боцмана. Коли я під Новий рік розлив оту фарбу і кожен, хто проходив палубою, кидав у мій бік насмішкуваті погляди, Наташа підійшла до мене, сказала:
— Давай, я тобі допоможу збирати.
Ось чому я до неї ставився як до свого найкращого друга — вона мене розуміла і не знімала на сміх за те, що я не все робив до пуття.
Зараз Наташа тягла за собою великий дерев'яний ящик, у який хотіла назбирати коралів. Мені хотілося хоч трохи їй допомогти. Ото я й заходився пірнати до скель, де росли чарівні коралові квітки.
Які ж вони й гарні! І яких тільки барв та відтінків!
Ось ніби роги, забарвлені в яскраво-зелене, з ліловими відростками-кінчиками та з рожевою, узорчатою торочкою внизу. Ось пласкі, мов розквітлий сонях з широкими пелюстками. Кущуваті, наче перекотиполе, круглі й ажурні. А то — ну точнісінько квітка троянди.
Сонце пронизало товщу води — і спалахнуло казковим вогнем підводне царство: химерні палаци-скелі, рухливі медузи, морські зірки, якими розцвічене дно; довгасті водорості, а поміж ними пурхають зграйки рибок.
Я пірнув на дно, до скель. Заганяю під коралову квітку чи кущ металевий шворінь — і ось вони вже в моїх руках.
— Це тобі, Наташо,— подавав я дівчині корали,— і це тобі, і всі квіти на світі — тобі.
Вона зашарілася й сказала: