Нільс дивився уважно — може, десь із гуртом кочівників іде дівчинка, що пригостила його коржиком? Невже він так і не попрощається з нею?
Але зграя летіла надто високо і швидко. Де вже тут побачиш маленьку лопарку!
"Що ж, якщо вже з нею не можна попрощатися, то попрощаюся зі всією Лапландією", — подумав Нільс. І він голосно заспівав:
— Лаплан-Лаплан-Лапландіе,
Тебе здаля ще видно!
Прощай, прощай, Лапландіє,
Країно дивовижна!
З небес привіт останній
Тобі шлють дикі гуси,
Можливо, до Лапландії
Я знову повернуся.
Ось і гір уже не видно.
Знов, як навесні, кланяються гусям берізки — кивають головами, махають гілками, щось шепочуть. Вони далі за інших проводжали зграю на північ і тепер перші зустрічають її.
2
Зграя летіла на південь тим самим шляхом, яким весною летіла на північ.
"Тут я згубив черевичок, — згадував Нільс. — Як на мене Мартін сердився! Але якби я не згубив черевичка, Мартін не знайшов би Марту!.."
"А десь тут мої ведмеді живуть. От би побачити Мурре і Брумме, які вони тепер стали. Їх мурлика, мабуть, і впоратися не може зі своїми синочками…"
"А тут Бронзовий має стояти. Та он він і стоїть! Геть позеленів зі злості… Шкода, що Дерев'яного більше немає. Бідолашний добрий Розенбум!"
Нільс навіть зітхнув, пригадавши свого дерев'яного друга.
"А де ж ми тепер летимо?"
Цього місця Нільса ніяк не міг пригадати.
Тут було все, що тільки можна побажати, неначе тут зосередилася краса всієї країни. Ліси принесли сюди свій зелений наряд, річки простягли свої притоки, долини нагородили зеленими луками, низовини розстелили килими з моху і папороті, море прикрасило шхерами і фіордами, гірські схили поділилися скелями і плоскогір'ями, а поля обдарували родючою ріллею.
Тут, у цьому дивовижному краю, де зійшлися північ і південь, захід і схід, зграя Акки Кебнекайсе влаштувала привал.
Хто хотів — чалапав по болоту; хто хотів — плескався поряд у річці; кому подобалося — гуляв по лісу. Усе тут було під боком.
Нільс сидів на узліссі під корінням сосни і маленькою паличкою розгрібав опалу хвою.
Над головою у нього з гілки на гілку перестрибнула білка і кинула йому горішок.
Зайченя проскочило мимо і поклало йому до ніг морквинку.
З кущів вибіг їжак і зупинився перед Нільсом. Він настовбурчив усі свої голки, і на кінчику кожної були настромлені стиглі брусниці.
"Ось скільки у мене друзів!" — подумав Нільс.
А зарадити його лихові ніхто не міг…
Раптом Нільс почув знайомий каркаючий голос:
— Здр-р-растуй! Здр-р-растуй! Здр-р-растуй!
Нільс підняв голову. Та це Фумле-Друмле! Отаман воронячої зграї!
— Р-р-розшукав-таки ж тебе! — викрикнув Фумле-Друмле, лопочучи крильми. — Кр-р-ружляв по небу, кр-р-ружляв і р-р-роз-шукав.
Нарешті Фумле-Друмле сів біля Нільса.
— Ми з тобою стар-р-рі др-р-рузі, — сказав Фумле-Друмле, — а др-р-руг др-р-руга завжди вир-р-ручить. Я вже по-стар-р-рався, р-р-розвідав, як тобі на людину пер-р-ретвор-р-ритися!..
Нільс нічого не відповів.
— Чому ж ти не р-р-радієш? — крикнув ворон.
Нільс знову нічого не відповів. Потім зітхнув і тихенько забурмотів:
— Стань переді мною,
Як миша перед горою,
Як сніжинка перед тучею,
Як сходинка перед кручею,
Як перед місяцем зоря.
Бурум-шурум,
Крути-верти.
Хто ти? Хто я?
Був — я, став — ти.
— А ти звідки це знаєш? — запитав Фумле-Друмле, й очі у нього заблищали від образи, що не він перший відкрив цю таємницю Нільсові.
— Мені орел Горго сказав, — відповів Нільс. — Та що з того що знаю? Все одно мені нікому заспівати цю чаклунську пісеньку.
— Твій Гор-р-го дур-рень, — каркнув Фумле-Друмле. — А ось я тобі по-справжньому допоможу. Я вже р-р-розшукав того, хто р-р-радий із тобою помінятися.
— Правда, Фумле-Друмле? Невже правда? — вигукнув Нільс. — Хто ж це? Хто?
— Не тр-р-реба поспішати. Дізнаєшся, але не до пор-р-ри, — сказав Фумле-Друмле. — Забир-р-райся на мене.
І Фумле-Друмле підставив Нільсові своє крило. Нільс, як по містках, вибіг на спину Фумле-Друмле, і вони полетіли.
— Мартіне! Мартіне! Акко! Почекайте мене! Я повернуся! — встиг попередити Нільс.
Усі гуси здивовано дивилися йому услід, але Нільс уже був далеко.
Скоро він побачив гостроверхі криті дахи старовинного міста Упсала.
Фумле-Друмле покружляв над будинками і нарешті сів на дах, який його чимсь привабив. Вітер перекочував по черепиці аркуш паперу Через віконце маленької мансарди було видно кімнату.
Біля столу сидів хлопець і пильно стежив за тим, як вітер шарпає папір.
— Знову цей ворон, — сказав хлопець, коли Фумле-Друмле опустився на дах. — Ну що йому від мене треба? Яку ще біду мені накаркає?
"Справді, одна біда з ним вже трапилася", — подумав Нільс.
І Нільс вгадав.
3
Біда почалася ось із чого.
Жили в місті Упсала два студенти.
Одному в усьому таланило. Так міцно поріднилася з ним удача, що ніколи його не полишала, — хоч що би він задумав, хоч би за яку справу взявся. Ось і був він завжди веселий, завжди задоволений, зі всіма привітний. І його всі любили. Екзаменатори не скупилися для нього на п'ятірки, товариші душі в ньому не чули, і жилося йому на світі дуже легко.
Його так і називали — Удачником. Та йому жодне інше ім'я й не підходило! Він навіть сам забув, як його звали батько з матір'ю.
А другий студент був відлюдько, непримітний, біда за ним так і ходила слідом, ані на крок його не відпускала. Від людей він ховався, та й з ним ніхто не дружив. Товариші навіть імені його не знали, а просто називали його Невдахою. Та й іншого імені йому годі було наректи!
Й от одного разу, коли Удачник, весело наспівуючи, ішов складати останній іспит, двері відчинилися, й увійшов Невдаха. У руках у нього був якийсь великий згорток.
— Я прийшов до тебе з проханням, — боязко сказав він Удачникові. — Цілі п'ять років я трудився над одним твором і ось тепер закінчив його. Я й сам не знаю, що в мене вийшло. Але твоєму слову повірю.
Удачник сказав:
— Давай, я прочитаю.
І подумав про себе: "От як усі мене люблять. Навіть цей відлюдько прийшов до мене".
А Невдаха простягнув йому згорток і сказав:
— Мені дуже соромно давати тобі таку мазанину, але в мене немає грошей, щоб найняти переписувача. Та, щиро кажучи, я боюся будь-кому віддавати мій твір. Адже якщо його загублять — уся моя робота пропала.