Одалік берега у землі тільки й було турбот, що про картоплю, про овес і про ріпу. Про море вона і не думала.
І раптом вузька довга затока, як ножем, розрізала землю.
Земля відгородилася від нього березою і вільхою і знову взялася за свої звичні справи…
Але ще одна затока перетнула землю.
Земля і цього разу оточила її деревами, наче це була не морська затока, а звичайнісіньке прісне озеро.
А затоки борознили вже весь берег. Вони розширювалися, вони вторгалися в самісіньку середину лісів і полів, дробили землю на дрібні латочки.
Море хотіло захопити землю.
Земля хотіла відтіснити море.
Земля підбиралася до моря пологими зеленими пагорбами.
Але море виносило їй назустріч пісок і нагромаджувало біля берега сипкі гори.
— Не пущу! — казало море.
— Не здамся! — казала земля.
І вона здіймалася над морем прямовисною скелястою стіною.
Тоді море починало люто битися. Воно шуміло і пінилося, воно кидалося на кручі так, наче хотіло розтерзати на клапті всю землю.
Але земля вдавалася до хитрощів. Вона виставляла заслін з безлічі островів — шхер. Вони трималися міцно, як солдати в строю. У першій шерензі стояли найславетніші старі бійці. На них давно і травички не залишилося: люті хвилі зривали з них навіть водорості — з піни здіймалося тільки каміння, поточене глибокими зморшками.
Море перекочувалося через них, йшло у наступ далі. Але все нові й нові захисники поставали на його шляху. І море билося з ними, поступово виснажуючи свою лють. А коли добиралося нарешті до землі, то вже безсиле, мирно хлюпотіло біля зелених острівців.
Тут, на цих порослих травою шхерах, зграя Акки Кебнекайсе востаннє відпочивала перед найбільшим перельотом.
Путь усіх пташиних зграй пролягала далі над відкритим морем.
2
Нільс сидів на своєму білокрилому коні й крутив головою навсібіч. У повітрі було шумно, як на битому шляху ярмаркового дня.
Ніколи в житті не бачив Нільс стільки птахів відразу.
Тут були і чорно-білі казарки, і пістрявокрилі качки, і крохалі, і кулики, і кайри, і гагари. Вони кричали, реготали, цвірінькали, щебетали, свистіли на всі голоси. Вони перекликалися, переговорювалися, старі знайомі вітали одне одного, а новачки раз у раз запитували:
— Чи скоро ми прилетимо?
— Чи не збилися ми з путі?
— Скільки ж можна летіти без відпочинку?
Але вожаки впевнено вели свої зграї все далі й далі.
Берега і шхерів вже зовсім не було видно.
Нільс глянув униз, і — диво дивне! — йому видалося, що нічого більше не було — ні землі, ні моря. І десь там, під ними, теж летіли пташині зграї, теж проносилися, обганяючи одна одну, легесенькі хмаринки. Невже вони летять так високо, що, крім неба, нічого вже немає?
Нільс глянув угору, потім знову вниз і побачив, що там, унизу, птахи летять якось дивно, закинувшись на спини.
Адже там море! Спокійне, гладесеньке, як величезне дзеркало, прозоре море.
І небо — зі всіма хмарами, з перелітними зграями — відбивається в ньому так ясно, що море видається небом.
День для перельоту над морем був якнайсприятливіший. Легесенький вітерець розганяв хмари, наче розчищаючи птахам дорогу.
Тільки на заході нависла якась темна хмара, і краї її майже торкалися самісінької води.
Акка Кебнекайсе давно поглядала на цю хмару, — вона їй не подобалася.
І недаремно! Вітер уже не допомагав птахам. Він накидався на них і різкими поштовхами намагався розкидати в усі сторони їх рівний ключ.
Здіймалася буря. Небо почорніло. Хвилі з ревом накочувалися одна на одну.
— Летимо назад, до берега! — вигукнула Акка Кебнекайсе.
Вона знала, що таку бурю краще перечекати на суші.
Тричі намагалися гуси повернути до берега, і тричі напористий вітер повертав їх до моря.
Тоді Акка вирішила спуститися на воду. Вона остерігалася, що вітер занесе їх у таку далечінь, звідки навіть їй не знайти шляху до Лапландії. А хвилі були не такі страшні, як вітер.
Міцно притиснувши крила до боків, щоб вода не пробралася під пір'я, гуси гойдалися на хвилях, наче поплавці.
Їм було не так уже й погано. Тільки Нільс змерз і промок до нитки. Холодні хвилі важко перекочувалися через нього, наче хотіли відірвати від Мартіна. Але Нільс міцно, обома руками, вчепився в Мартінову шию. Йому було і жахливо і страшно, коли вони скочувалися з крутих хвиль, а потім разом злітали на пінявий гребінь. Вгору — вниз! Вгору — вниз! Вгору — вниз! Сухопутні птахи, занесені вітром у відкрите море, із заздрістю дивилися, як легко витанцьовують на хвилях гуси.
— Щасливі! — кричали вони. — Хвилі врятують вас! Ех, якби й ми вміли плавати!
Але все-таки хвилі були ненадійним прихистком. Від довгого гойдання на хвилях гусаків заколисувало до сну. То одна гуска, то друга засовувала дзьоба під крило.
Але мудра Акка нікому не давала спати.
— Прокиньтеся! — кричала вона. — Прокиньтеся! Хто засне — відіб'ється від зграї, хто відіб'ється від зграї — загине.
Зачувши голос Акки, гуси спохоплювалися, але за мить сон знову долав їх.
Скоро навіть сама Акка Кебнекайсе не могла подолати дрімоту. Дедалі рідше лунав над водою її голос.
І раптом з хвилі поряд з Аккою висунулися якісь круглі, зубасті морди.
— Тюлені! Тюлені! Тюлені! — пронизливо закричала Акка і злетіла, шумно лопочучи крильми.
Сонні гуси, розбуджені її криком, знехотя знялися над водою, а того, хто заснув надто міцно, Акка будила ударом дзьоба. Зволікати було ніколи — тюлені оточували їх зусібіч. Ще мить — і багато гусей склало б отут свої голови.
Й от знову зграя в повітрі, знову гуси змагаються з вітром. Вітрові й самому пора б уже відпочити, але він не давав спокою ні собі, ні іншим. Він підхопив гусей, закрутив і поніс у відкрите море.
Охоплені страхом перед наступаючою ніччю, гуси летіли невідомо куди. Сутінки швидко згущувалися. Гуси ледь бачили одне одного, ледь чули слабкий крик, яким скликала їх стара Акка.
Нільсу видавалося, що хвилі не можуть гуркотіти голосніше, що пітьма навколо не може бути чорнішою. Й усе-таки якоїсь миті шум і свист унизу стали ще сильнішими, а з пітьми виступило щось іще чорніше за небо. Це була скеля, що немов випірнула з дна моря. Хвилі аж кипіли біля її підніжжя, зі скреготом перекочуючи кам'яні брили.