Сивоок погрозливо підіймав свою ломаку, вдавав, що простягає руку до коневої вуздечки, і Джурило з прокльонами відстрибував од зненавиджених отроків.
Уночі палили великі багаття, щоб одігнати холодну імлу, що виклубочувалася з приблизьких боліт, спали тяжко й болісно, прокидалися вдосвіта з буркотінням і клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пісеньку і гнав валку далі.
Лучук не горнувся до багать, намовив і Сивоока спати з ним разом, вигідно влаштовуючись високо в гіллі. Залазили на дерево, сяк-так підвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомітно і вже там розкошували в своїй недосяжності й безпеці, спати могли скільки завгодно, бо, навіть проспавши досвітню колотнечу, наздоганяли потім валку, йдучи її слідами.
Отак одної ночі, вгніздившись між пружинистим гіллям густої розкоханої вшир на вільній волі вільхи, хлопці вже стали засинати, як зненацька обидва стрепенулися, відчувши чиєсь наближення до їхнього дерева. Сивоок доторкнувся самим пальцем до Лучукової долоні, закликаючи того до тиші, — Лучук відповів йому доторком порозуміння, вони зачаїлись, стали наслухати. Чути було, що до вільхи підійшло троє. Ступали м'яко й обережно, але від вичуленого слуху малих лісовиків не міг ніхто втаїтися. Чули навіть, як притулився один з прихідців спиною до стовбура вільхи і шорстко тернувся об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два інші стояли осторонь, тим самим, видно, віддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме він і заговорив, а ті мовчали, тільки слухали, бо не подавали ні духу, ні мови, і хлопцям чутно було тільки голос третього. .
— Як тільки поснуть усі, то й гайда, — казав той голосом аж надто характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в своїй непомірній зневазі до співбесідників і до всього, що поза ним, — досить уже! Набридло! Зажене він нас у самі багна! Сам не відає, чого прагне. Нема мого терпцю більше, а вам — то й геть! Коней усіх займемо. Щоб і гнатися за нами не мав чим. Жеребець його вельми призвичаєний до свого пана, його треба потяти! Двох здохляків, що підчепив він їх у Києві, знайти, я з ними й сам... їх зоставляти не можна, дуже метиковані та гостроокі — наведуть на наш слід... А тобі...
Вони ще не вірили, що то був Джурилів голос, бо ніяк не в'язалося, щоб перший купців поплічник замишляв таку тяжку зраду, та коли він згадав про них, то всі сумніви пропали: Джурило!
Не злякалися його погрози, бо сховані були од усього світу, тож лежали й далі принишклі й притаєно вслухалися в неголосне бурмотіння внизу.
— А чи втрапимо? — поспитав один із змовників,
— По слідах підемо, — коротко кинув Джурило.
— Десь уже й сліди зітерлися на сухому, — докинув розважливо третій, — багато днів поминуло...
— Коней пустимо, вони виведуть з пущі, — перебив його Джурило, — коняка завжди повернутися зуміє, аби не заважав їй...
— А коли... — знов завів своєї один зі змовників, та Джурило, видно, не мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар, мовби бухнули когось межи плечі. Джурило стишено засміявся, гамуючи нетерплячу злість, сказав майже спокійно:
— Годі! Скажіть своїм, хай удають сплячих, а як стануть примеркати вогнища, так і гайда! Коней тут не зоставляти! Тобі — гнідого! Ти поможеш мені знайти здохляків... З собою брати саме золото й срібло та трохи готовизни. По дорозі вполюємо щось. Розскочилися!
Причаєне ступання в темну болотяну імлу — і нічого, так ніби й не чули хлопці і не відали. Трохи полежали, стримуючи віддих, потім Лучук прошелестів:
— Що діяти? Скажемо Какорі?
— А як він сам або з двома-трьома лишився? — поспитав Си-воок. — А всі — у Джуриловій жмені? Поб'є Джурило всіх і нас з тобою.
— То що радиш?
— А не знаю ще, — вимовив Сивоок і довго лежав, думаючи, і Лучук йому не заважав, бо виявилося, що нічого путнього не і міє порадити. Все ж не втерпів, захотілося показати, що має перевагу в меткості розуму над млявим Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув ліктем товариша під бік.
— А що, коли піти за ними назирці і, як вони стануть на ночівлю, зайняти їхніх коней?
— І що?
— Ну й вернутися до купця з кіньми. А ті пішо не наздоженуть. Та й побояться.
— Не знаю.
— Зробимо! — загорівся Лучук. — Хай Джурило покрутиться!
— А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утікати.
— Як? Ну... — Лучук задумався, але швидко зметикував: — А ми підемо попереду! От зараз і вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночівлі їхньої ми будемо вже знов коло них. Ну?
— Стривай, — сказав Сивоок, — дай подумати... Не відаю, як з кіньми...
— Займемо, та й уже!
— А як ти їх займеш? Чи вони підуть?
— Чому б не пішли? Пов'яжемо їх у два пов'язи та й гайда!
— Не підуть коні, — затявся Сивоок.
— Чому б мали не йти, коли підігнати! '
— Ти пробував вести одразу кільканадцятеро коней у одній вервечці?
— То й що, як ні!
— А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третій упреться на місці, а четвертий стане іржати, а ті почнуть кусатися... Саме час, щоб Джурило з своїми наспів та й...
— Ой ти! — злякано зітхнув Лучук. — Що ж діяти?
— А ще: якби хоч утікати назад, куди коні охочіше йдуть, вибиратися з пущі на волю, в дебрі ж ти їх не поженеш ніякою силою, — добивав його надії Сивоок.
— Лихо, лихо! — мало не плакав Лучук. — То давай хоч самі утікати!
— А тепер і геть пізно. Аби тоді, як ти спершу радив, то нічого. А тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо підступ Джурилів, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!
— А не відаю, що можна...
— Вельми добру річ ти нараяв, — сказав підбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше западав у зневіру.
— Де там! — проскімлив він. — Нічого не вийде!
— Вирушимо відразу, як ти казав, — незважаючи на його відчай, запропонував Сивоок.
— Нащо?
— Побачимо.
— Таки хочеш зайняти коней?
— Не знаю. Побіжимо, а там воно покаже...
Обережно злізли з' дерева, скрадливо обігнули становище, по-їгад краем багновища щодуху помчали назад, слідами своїх багатоденних мандрів.
Відразу зіпріли, хоч і порозхристували корзна й сорочки, в темряві часто перечіпалися то через коріння, то просто через гіллячку, наповзаюча з боліт важка вологість з розгону забивала їм віддих. Сивоок, міцніший тілом, широкогрудий, біг все ж таки легко, а Лучук, більше навиклий лазити по деревах, коряч-коного дріботів за своїм товаришем, відчайдушне вихекував: