Диво

Сторінка 42 з 222

Загребельний Павло

Хтось порадив Отаві податися на товарну станцію, звідки відправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.

Професор з малим Борисом, якого міцно тримав за руку, півдня штовхався серед панічної нерозбернхи, яка панувала на товарній станції, нікого не міг знайти, ніхто йому нічого не міг не те що пообіцяти, а навіть порадити. Всі розмови, які він затівав з тим чи іншим порізно відповідальним чоловіком, приблизно були такі:

— Товаришу, нема часу. Кажіть конкретно: що вам треба?

— Ну, хоча б вагон.

— Вагон?

— Так. Всього один.

— Один вагон? Цілий вагон?

— Ну, хоча б отой, невеличкий, двовісний.

— Невеличкий! Це він називає — невеличкий!

— У мене колекція. Цінність. Державної ваги.

— Люди — от наша найбільша цінність. У мене місця в вагоні бодай для одного чоловіка нема! Ясно?

Отава знов метнувся до академії, але там уже все закінчувалося, хто поїхав, а хто лишився, в кабінетах не було вже енергійних молодиків, підлогу в коридорах встеляли непотрібні папери, які неприємно шурхотіли під ногами. Професорові попався молодий науковий співробітник Бузина, радісно вхопив Отаву за лікоть, — Товаришу професор, а я вас шукаю! Відправляю інститутські сейфи. Треба, щоб ви здали всі літописи й літературу, яка є лише в одному примірнику.

— Я вже це здав. — Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною. — І ви прекрасно про це знаєте,

— Так, так, але я думав...

— Не помічав за вами цієї здатності давніше.

— Я хотів допомогти вам, товаришу професор.

— І так допомогли, що я нічого не можу... евакуювати.., Покинути все ворогові?

— Що вдієш? — Бузина розвів руками. — Ми повинні рятувати найцінніше.

— А хто це визначає?

— Ну... всі ми...

— Наприклад, ви їдете коло сейфів... А чи е місце хоча б для мене?

— Я не... я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути...

— Повинне? Дякую вам!

Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився — і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не можеі Він не така цінність, як Бузина!

Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. "Й ненавидим мы, и любим мы случайно". Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: "Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!.." Тільки й зміг, що випросити у неї сина.

А Бузина — що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.

Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!

Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода — ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.

— Що ж будемо робити, товаришу професор? — спитав він.

— Не розумію, — обережно промовив Отава.

— Альбом цей ваш... ці... як їх?.. Мозаїки...

Отава якось не міг відразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі — неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.

— Мозаїки наші унікальні, — цілком щиро сказав Отава.

Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.

— Це я знаю, — так само стурбовано мовив він. — Але ж цей... як його?.. Паливода... Підвів він нас... Не тією людиною виявився...

— Вчений він був бездоганний! — твердо сказав Отава.

— А я хіба що? — подивувався молодий керівник. — Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: "Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан".

Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?

— Так що ж ми будемо робити з цими... як їх?.. з мозаїками? — знову затяг своєї молодик.

— Треба видавати! — В цьому Отава не мав жодного сумніву.

— А я хіба кажу — не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.

— То в чому ж справа? — Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.

— А Паливода! — схопився той і пробігся по кабінету. Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.

— Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви — чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, — він пильно подивився на Отаву, — запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих... як їх?.. мозаїк, значить, замість Паливоди... Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, — він засміявся наївно, по-парубочому, — і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода...

— Ні, я не можу цього зробити, — підвівся Отава.

— Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте...

— Ні! — Отава вже йшов до дверей.

— Але ж, товаришу професор...

— Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність — стародавнє мистецтво.

— Але ми з вами...

— Я не можу продовжувати цієї розмови. — Отава вже тримався за дверну ручку.

— Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?

— Не знаю. Не можу вам бути корисний.

А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:

— Товаришу професор, я схиляюся перед вами!

— Ну навіщо аж такі суперлятиви? — зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.

— Але ж таке багатство! — розливався в своєму захваті Бузина. — А це чорне тло! Це ж просто чудо.