Ситник схаменувся перший. Підскочив до Ярослава, нахилився до нього, прошепотів:
— Дозволь, заткну йому пельку!'
— Хай каже! — голосно промовив Ярослав, і всі відітхнули звільна, дехто навіть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах, справді, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкалові, однаково наш князь найдобріший, найсправедливіший, наймилостивіший, най...
— А там вийшов з Дерев святий чоловік, — розкрикувався собі Бурмака, — та впіймали його за повелінням нашого кня-зенька і за шию поворозом вели до самого Києва, а воно ж аркан — не тарган, хоч зубів не має, та шию гризе. От який у нас князюсик!
— Іди, Бурмако, вип'ємо з тобою, — покликав блазня Ярослав.
— А хай з тобою лукавий п'є! — крикнув блазень.
— Горло в тебе, бачу, пересохло, — спокійно мовив князь,— може, хто б промочив його тобі. Гей, люди, поможіть блазневі!
Бурмаку миттю стягли з лавки, накірчило його відразу чоловік з десяток, кожен пхався з повним ковшем або кубком, силоміць заливали блазневі в рот, у ніс, у вуха, лили межи очі, він захлипувався, смикався вивільнитися, ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього ні в кого не було, та він і знав це добре: все тут залежало від одного тільки чоловіка, від його слова. Бурмака спромігся перевернутися долілиць, поповз поміж смердючими брудними чобітьми по запаскудженій підлозі, звиваючись вужем, відпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав:
— Князю!
— Напоїли вже, досить, — засміявся князь, — а тепер випиймо й ми всі за здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартів та сміхів!
— Го-го-го! — заіржали найближчі.
Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, їли, трощили, запихалися, дивилися, витріщали очі. От так-так, оце воно, ох і князь же ж у нас!
А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, підвівся, непомітно вийшов у сіни, за ним вискочив Ситник.
— Хай проведуть мене до того в печері,— сказав тверезим голосом Ярослав.
— Пізно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу дніпровську.
— Сказано тобі!
— Покличу зараз отрока. Він тут недалеко.
Отрок прибіг заспаний і стривожений. Від нього пахло теплим молодим тілом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало значення.
.— Зовешся як? — спитав його Ярослав.
— Був Тривога, а тепер Пантелій.
— Веди.
— І я з тобою, княже, — попросився Ситник.
— Іди до учти. Щоб люд не розходився.
— Хоч свічку візьміть, бо там нема, — сказав Ситник.
— Покажу я колись тобі свічку, — пообіцяв йому зло Ярослав, — приліпився до мене, як кліщ!
Важкий замок на дубових дверях заіржавів, мабуть, не відмикався з тих пір, як посаджено до печерки святого чоловіка; отрок Пантелій, мало не плачучи, вовтузився коло замка, але відімкнути не міг.
— Дай сам, — відіпхнув його Ярослав, — запалюй свічку! Святий чоловік чи то від грюкоту заборів, чи від передчуття відвідин, а може, й просто за своїм звичаєм, не спав уже, зустрів князя сидячи на глиняній призьбі, скорчений, висхлий до непомітності, величезна сіро-жовта борода прикривала все його тіло, мов щитом, над бородою вгорі виблискувала кругла, ніби велике яйце, лисина, а між лисиною і бородою плавало в темряві двоє чорних блискучих очей, виповнених перестояною тугого.
Один прийшов з широкого світу, прийшов з волі, хоч, закований у залізний обруч державних обов'язків, і не вмів цінувати тої волі, а другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень і утисків, мав тепер тільки тугу в очах і настороженість, мабуть, він здогадався, хто прийшов до нього, бо мовчав, тільки дивився на князя з спокійною байдужістю. Так тривало довго, один стояв, весь ще обвіяний свіжим вітром з Дніпра, з запахами вин і смачних наїдків, а другий скоцюрб-лений на глиняній лежанці, прикривався бородою і зблискував очима, не маючи охоти говорити першим. Однак ув'язнений був великодушний. Він помітив, як незручно переступив князь своєю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся на призьбі, дав місце коло себе.
— Сідай, — сказав тихо, — стояти тобі важко.
— Звідки знаєш? — здивувався Ярослав.
— Та вже знаю. Єтеством кульгаєш змалку. А може, й духом. Князь повинен кульгати.
— А може, я не князь.
— Хто б же то сюди ще прийшов? Хіба вбивці? Сідай отут. Смердю лиш вельми, але сморід не так вдаряє, як правда.
Князь примостився на самий краєчок призьби, дихаючи вбік, щоб не дійшов винний дух до в'язня, спитав:
— Чом думаєш, що правда лиш за тобою?
— Бо страждаю, — сказав той так само неголосно. — Худий і упосліджений. А з жирних, зледащених уст правди не почуєш.
— Наші священики в постах перебувають, смиряють і плоть, і дух. Хіба ти вважаєш себе ліпшим за них?
— Не наші то служебки — чужинські, — нагадав старий.
— По всій землі тепер нова віра заволоділа всіма душами.
— Не заволоділа й довго ще не заволодіє, а може, й зовсім погине твоя нова віра.
— Про це й людові мовив у своїх блуканнях? — суворо спитав Ярослав. — Вийшов ти з темнощів, і темні твої слова. Всі людове наші ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по всіх землях, бо народ наш гідний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави добровільно. Іноді доводиться вдаватися до насильства.
— Отець твій палив наші храми, а богів кидали в озера й ріки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сіли на дно і стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть і знов запанує рідна ріднизна, затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти.
— Ніхто не вимірить, чого більше у владі: будування чи руйнування, — перебив його Ярослав. — Отець мій спалив скількись там капищ поганських, зате які дивні церкви поставив! За князем Володимиром і я, син його, йду. Навчати треба народ, темнощі виганяти...
— Темнощі? — чулася посмішка в голосі старого й зверхність, яку дають літа й страждання. — Навчати хочеш. А чого?