— А ти?
— Не знаю. Вперше в житті не знаю.
— Святому не місце серед людей, — спокійно сказав Ярослав, — нащо його до них пускати?
— Ага, так, — Ситник умирав од задухи. — То що ж?
— Сказано тобі.
— Ага, так...
— Іди...
Той щез, а князь пішов до молитви.
В порубі — незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, тв ве бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й нб сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і віддані завобтгливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) — і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.
Опріч того коли відбираєш волю в ішішх" здається тобі. що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, ие розбираючи,, вивні воии чи ні. Але відміряно завжди кожному — лиш на одного. Від народження до смерті.
Згодом спитав Ситника:
— Де святий?
— Тут, у Києві.
— Де?
— Там, де слід. У порубі.
— Приведеш крийома до мене. На Берести.
— Але ж тут нема порубу! — Ситник був трохи ображений:
як то так ие мати на князівському дворі порубу?
— Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.
— Ага, так. Обох?
— Хто там ще?
— Отрок з ним.
— Отрока пристав на послугу святому.
— Втече, — сказав Ситник, — Як тільки випущу з порубу — втече.
— Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?
— Тож я, князю.
— Всі люди однакові.
— Але ж ти, князю...
— І князь — чоловік. Аби ти не був такий темний, то міг би взнати дещо про владик земних. Римський імператор Марк Аврелій, великий трудівник і філософ, — а що може бути вищого за володаря земного й філософа — так от він сказав, звертаючись до кожного з нас на високому місці: "Остерігайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуванні справедливістю й богобоязністю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконанніобов'язків".
— Сова про сову, а всяк про себе, — Ситник усміхався трохи погірдливо, — писано не про нас.
— Грамоті не тямиш і досі? — спитав Ярослав.
— Лічба мені мила.
— Меди продавати?
— Які меди, князю! Тепер не продаю — лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тільки-куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городі ніхто нічого й не вміє робити, тільки п'ють та їдять.
— Нащо таке кажеш? Зібрано тут найбільших умільців. Цінний люд у Києві мешкав.
— А по мені — то ніхто ні до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти князя змови готують. І так по всій землі. Якби на мене то Дав би я кожному чоловікові властиве число, щоб знати, де, хто і як. І прибуває тоді до тебе воєвода чи тіун і доповідає, що Харько з Вовчої Пущі, який має число таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тоді звелить — карати Харька чи милувати, — те й збудеться.
— Де б же ти настачив часу на всіх людей, коли й землям ради не даси? Велика наша держава. То там у ній щось колотиться, то ще десь хтось голову піднімає.
— Тоді, князю, так: довірені люди. Посадовити скрізь таких сповірених, перевірених, передовірених.
Ярославові набридла балакучість Ситникова. Не звик, щоб той довго затримувався в горниці, ніколи не садовив його перед собою, тримав на ногах, щоб той знав міру, але сьогодні, мовби в передчутті лиха, боярин розбазікався.
— Були вже такі, як ти, — сказав з неприхованою насмівікою, — багато літ тому назад в грецьких містах Кротоні й Мегапонті запанували філософи, що над усе ставили числа. Під приводом обожнювання лічб філософи оголосили реєстрацію всіх чоловіків, при тій оказії ув'язнюючи запідозрених у бунтарських задумах...
— Оце ж і я...
— Тоді, — не слухаючи його, вів далі князь, — збунтувався весь народ і поогнав філософів. Чи й ти цього хочеш?
— Що ти, князю!
— Ну, то гаразд. Іди.
Рано вдарили морози; вибили всю ярь і озимицю, заповідався й на той рік голод, а в північних землях вже й так пішов мор, неспокійно стало в Новгороді; Ярослав зібрав дружину, пішов на втихомирення, на всіх п'яти кінцях, навіть на Неревському й на Славенському блукали по Новгороду зчорнілі, опухлі люди, щодень юрмовища голодних насували на княжі житниці, грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних відштурхували списами, надто настирливих били, люди падали коло житниць, повних того самого хліба, що вирощений був руками цих людей, лежали тихо, неспроможні підвестися, вмирали, так і не збагнувши дивної речі: як же так, що он там, за товстими дерев'яними стінами житниць, лежить хліб, надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так і навіщо?
Коснятин з свого порубу перед смертю все ж, мабуть, встиг-таки переслати до Мстислава грамотку, а може, старший брат і сам надумав позмагатися з Ярославом за Київ і вже давно вистежував його дії, бо, як тільки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зібравши свою дружину, взявши за союзників нещадно до того приборканих ним касогів і хозарів, вийшов з Тмутаракані, швидко добрався до Києва і став вимагати, щоб йому відчинено брами города.
Кияни не пустили до себе Мстислава. Досить з них було й Святополка з його тестем і дикими печенігами. Мали тепер свого князя, а більшого й не бажали. Мстислав, звиклий до битов у чистім полі, не став тупцювати під валами київськими, переправився через Дніпро й подався на Чернігів.
Знов довелося посилати Ярославу за море по варягів, знов прибула до нього дружина, але вже не Еймундова, а Хаконова, який за цей час вже вийшов у суперники Еймундові, надто ж у вихваляннях своїми подвигами та своєю золотою лудою, і вся дружина його дібрана була мовби не для битви, а для ви-красовування — високі, дужі, вродливі, всі в дорогому вбранні, з коштовною Зброєю, ворог не витримував самого виду цієї дружини, засліплювала вона, обезвладнювала своїм сяйвом, своєю пиховитістю.