— Шуйцю, — несамовито прошепотів він, — я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!
І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.
Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.
— Приїду до тебе з самого Киева! — палко пообіцяв Ярослав.
— Нащо балакати пусте, — сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.
— Приїду! — князь перехрестився.— Ось побачиш:
— Бог усе бачить.— Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, якягй, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.
— Тверда жона, — зітхнув Ситник, — пробував я тут дещо вивідати — ніхто нічого!
— Хто тебе просив вивідництвуватиі — гримнув на нього Ярослав.
— В звичку вже заходить, — сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, — для обезпеки мого князя світлого стараюся!
— Меди ситити розучишся.
— Що меди! Буде князь — будуть і пива, й меди, а не буде — то й нащо воно все?
—Люблю тебе, Ситнику, — розчулено мовив Ярослав, — не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.
Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в череві в нього щось аж погикує, мов селезінка й коня на повнім скаку. Ох і розпочав біг, добрий розгін взяв, тільки не будь спотикливий, Ситнику, тільки не будь!
...З настанням морозів повів Ярослав зібране військо й приняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без герешкод дійшов до самого стольного города, вітали його подсюди так само, як тоді, коли йшов на стіл уперше; Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гніву горожан і Ярославової помсти, вночі, покичиувши свою жону Регелінду і все майно, втік у степи й подавімся знов — у, котрий раз! — до печенігів, до цих дивних степових людей, які не пам'ятали ні кривд, завдаваних їм Святові. Святополком і Болеславом, ні підступів, ні обманів і знов ще раз. Прийняли окаянного князя, а потім улітку ще раз пішли, за намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив він вперед смертю князя Володимира; і Ярослав зустрів їх на Альци, де ждав колись їхніх орд молодий Борис, і була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й тільки про її владу над людськими душами — печеніги не витримали, розбіглися по степах, а Святополк, зібравши з недобитків сяку-таку дружиноньку, вдарився в західні землі, слушно мірковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий і змагання та й самої смерті навіть.
У Києві в княжих палатахсиділа Святополкова жона Регелінда, братова і ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u ніколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло — помилився. Регелінда, ще зовсім юна, висока, міцна, батьківської, мабуть, породи, .ввійшла до гридниці, де ждав її князь, сміялася з усього: з свого мужа, що бігає, мов заєць, з себе самої, з. батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь світ, навіть з Ярослава за його хмурість і тугу в очах.
— Сумний, бо моя жона і вся родина — в руках у твого отця, в полоні, — сказав їй Ярослав.
— Виміняй їх за мене, — засміялася Регелінда. — Ти ж одна, а їх — он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.
— Ну, то хоч жону свою — за мене.
Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.
А торгування тривало й далі. Вигнав господь з храму свого ТОржників, то вони, виходить, засіли на князівських столах, чи що?
Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з відданими людьми в погоню за Святополком.
— Однаково, князю, поки живий твій брат, не матимеш спокою,— відвертаючи свої розбігані очкська, мовив варяг.
— Не зови його братом. Братовбивця.
— А хто вбиває, той і сам годеи смерті.
— Не стану вбивцею.
— На це є люди, — посміхнувся Еймунд, — княже діло — платити.
— Іди геть,— хмуро сказав Ярослав, — очі б мої тебе не бачили.
Еймунд сховав посмішку в бороді, вийшов з княжих сіней. А вночі взяв з собою десятеро кінних варягів та ще коня в запас, вирушив з Києва'на захід.
Ситник найбільше боявся, щоб його не обдурили. Підсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Ірини Яросдавової? А ще ж цей Боаеслав — од нього сподівався всього. Тому довго метикував боярин, .кого взяти з собою, і надумався запросити врезвутера Берестівсььої церкви Ларивона. Чоловік бувалий, набожний, княже сімейство знає вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому світі, взагалі кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку під'їхали першими польські посланці з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а він би стояв над річкою мов телепень. Так само не поспішав він з своїм посланцем і таки діждався, їхнього довноважно-го на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справді княгиня Ірина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це зроблено і презвутер Ларивон повернувся з того берега і, кладучи хрест на себе, при-сягнувся перед Ситником, що підміни немає, боярин далі став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмін відбувся на середині річки в той. спосіб, що два човни з високими княгинями зблязяться, гребці притримають човни вкупі, а кяягині перейдуть кожна до своїх, по змозі водночас, хоч бажано, щоб княгиня Ірина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та и земля Руська більша эа Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побільшує свою хвалу, і добротою проміниться його лице.