—— Шуйцю! — злякано якось гукнув Ярослав. — Забаво! Куди? • Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.
— Візьми хоч корзіто, застудишся! — ще гукнув у безнадію пітьми.
Ні слуху, ні мови.
Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев'яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:
— Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.
Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичарувании, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев'яних візерунках, а в тому дворі — дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, — старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:
— А церква?
— Думав, не ти тут житимеш, князю, — довірливо сказав Коснятин.
— Роби, що велять.
Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору — аби помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисте, звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:
— Знов везеш мене кудись!
— Сама там будеш; — сказав він, мало не жебруюче, — клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш — боляринею зроблю тебе, хочеш — як хочеш...
— Ніким не хочу — тільки собою.
— Собою будеш...
— А куди?
— І сам не знаю.
— То вже ліпше.
— А я вже сам не свій.
— Ще ліпше.
— Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.
— Оце...
Вона не зістрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.
— Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу — втечу одразуі
— Не втікай, — попросив він, — не обману. Повір мені.
— Якщо не князь те мовить — вовірю.
— Не князь. Чоловік.
Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сояні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше — сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, — тепер вже знала це точно, — зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:
— Там хтось є? Слуги?
— Теслі. Добудовують церкву.
— Нащо вона?
— Для бога.
— Обійшовся б твій бог і без церкви.
— Гріх.
— А я?
— І ти гріх.
— Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.
— І так знатимуть,
— А я не хечу.
— Рота людям не затулиш.
— А ти ж князь — затули. Скажи: одірвеш язика кожному...
— Звелю.
— То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!
Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був — ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в'їхав у ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й занести до терема, але Ярослав суворо звелів:
— Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.
Невже це було насправді? Невже з ним?..
Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще — як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжува-— лась ніжно-ніїкно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.
Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:
— Лишуся тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.
— Не викінчили ще церкву.
— Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.
— Такого дива й не бачено. — Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.
— Роби, що велять.
— А варяги?
— Які варяги?
— Прибула дружина. Еймунд-воєвода.
— Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся — радитись будемо.
— На Поромониному дворі їх розташував.
— То й гаразд. Жди мене.
— Довго тут будеш, князю?
— Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяиого з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злості на саму себе й ня нього. Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.