Далі йшов загін флейтистів-пайгністів. У голубих хлацидах. Флейтисти вигравали щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги, що за ними сунуло стадо зі ста білих биків, а потім котилася низькими білими валами тисяча болгарських овець. Погоничами биків і овець були воїни з загону Сірійця, так само запорошені й оброслі, так само пропітнявілі й захриплі, як у довгому переході перед тим, їхня темна, аж ніяк не парадна, зношена військова одіж, весь їхній обладунок, увесь вигляд чорно-похмурий ще більше підкреслювали білість тварин, які завтра мали стати здобиччю константинопольських різників, отих самих, які гордо виступали позад овечої отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими рукавами, в чорних шкіряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима.
Далі атлети вели на ланцюгах кількох ведмедів, упійманих у болгарських шумах, звірі погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвеніли, злякано скрикували з боків меси ромейки, але атлети міцно тримали ведмедів, мовби показуючи тим, що найбільше страховисько нічого не варте, коли воно закуте в залізо.
І то таки була правда, бо відразу за приборканими ведмедями чалапкало тисячу бранців, ще недавно грізних воїнів, а тепер безсилих і відданих на милість звитяжців. Звитяжці йшли по боках такі самі, як і ті, що супроводжували гнаних на заріз биків і овець, велемудрі євнухи-препозити імператорського двору продумали все аж геть як уміло, будь-який дурень із константинопольських роззяв міг без зусиль провести в своїй пустій голові зіставлення отих безсловесних тварин з оцими бранцями, що хоч і мали людську подобу і, може, наділені були даром слова, але заслуговували на ту саму шану, що й звірина. Бо й що там мова, коли лунає всемогутній дзвін зброї! А ромей-ська зброя — найславніша в світі!
Замикали похід бранців таємничо-загрозливі люди. Всі, як один, безбороді, всі з дивними дворогими вилами на плечах, всі зодягнені в однакові голубі з золотим шиттям безрукавки, підперезані широкими червоними хустками, поверх безрукавок мали блідо-голубі грецькі плащі-епілорики, на головах — башлики з тої самої тканини, що й безрукавки, йшли збайдужілі, з пустими, мовби білими очима; ромеї впізнали їх одразу, щось гукали до цих аж надто голубих євнухів, які марно намагалися приховати свою похмурість за небесним вбранням так само, як не могли втаїти свою безбородість перед тисяччю чорних закудланих велетенських болгарських борід, — неважко було здогадатися, хто такі оті євнухи. Сивоок, власне, відразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав казати товаришам?
Тяжкий сморід хмарою повз над колоною бранців, тому в тріумфальному шестві зроблено невеличку перерву, по Месі пройшли храмові служки з кадильницями, в яких згоряли миров ладан і східні пахощі, а вже тільки потому з'явився в тріумфі сам царствений Константин, усміхнений до натовпів, в правій руці тримаючи лаврову гілку, а в лівій — берло з слонової кістки, саджене смарагдами й діамантами, з велетенським рубіном зверху. Два препозити вели імператорського коня, а від тих двох розпочиналися дві шеренги препозитів в світло-зеленім одязі, гаптованім левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному непоспіху, і в такт їхній ході причаєно просувалися вперед леви на одязі, мовби вершили дозор навколо священної особи імператора, і від того Константин був ще усміхненіший, ще вдоволеніший, плив над зеленими левами, неначе небожитель, всеблагий і сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усміхнений.
За імператором на конях, покритих дорогоцінними чепраками, їхали магістри, патрикії, з ними, теж верхами, спафарії-євнухи з мечами і спафарії бородаті з спафовакліями, тобто алебардами, йшли за царем також гетерії варязькі, цакони з фігурами левів на панцирах, турки-вардаріоти в червоних плащах і високих ковпаках лимонного кольору з палицями-манк-лавіями на поясі й жезлами в руках.
Згідно з "Книгою церемоній" Константина Багрянородного, належалося ще в час імператорського походу вести попереду на відстані двох польотів стріли коней царських числом сто або й Двісті з пурпуровими чепраками й воркадіями. Але цього припису не дотримано через надмірну видовженість тріумфального походу, зате не роблено відступів од правила, за яким імператор повинен був зупинятися, починаючи од воріт Халки й Августея, коло Мілія, коло церкви Івана Богослова, коло портика палацу Лавса, коло Преторія і на антифорумі, а потім і на самому форумі Константина. Скрізь вислухував імператор акламації й актології, тобто славослов'я, від дімів, що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися танцями й музикою, виступали тут міми або ряджені скурри, скамрахи або масхари, атлети, блазні, потішники.
Після форуму Константина, де була найдовша зупинка коло порфірної колони, імператор ще мав слухати привітання у Великому Емфолосі, для чого довелося тріумфальний похід провести трохи вбік, а потім вертатися назад, щоб пройти Арто-полію з її хлібними рядами, де у вмираючих від виснаги болгарських бранців пахощі свіжого хліба викликали спазми, а Константина величали з особливою старанністю і найбільше кричали хвалу дармоїди, які тільки й знають, аби жерти, та пити, та втішатися.
Після цього тріумф вилився на форум Тавра — найбільшу площу Константинополя з височенною витою колоною імператора Феодосія посередині. Імператор Константин, дбаючи за розваги для натовпів, часто велів кидати з тої колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище було непере-даване.
На форумі Тавра тріумфальна процесія роздвоїлася. Поки імператора приймали коло Модія, а потім коло церкви Діви Діакониси, де він потім разом із патріархом трапезував, з колони тріумфу вилучено болгарських бранців і спрямовано їх до Філадельфію, а основний похід тривав далі вниз по вулиці, що вела до форуму Бика.
Поперед бранців пущено лиш сурмачів, а позаду так само в похмурій байдужості сунули дивні євнухи з дворогими вилами на плечах. Сурми скрикували рвучко й різко, мов хижі птахи, воїни, вже не стримувані урочистістю загального походу, дали волю своїй злості, гнали полонених мало не бігцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбільше сил, ніхто не міг збагнути, навіщо ця перестановка, ніхто не знав, куди так кваплять їх охоронці, може, тільки Сивоок нарешті з усією жахною виразністю збагнув те, чого найбільше лякався: їх справді гнали до Амастріанського форуму, який сьогодні мав стати не місцем кінського ярмарку, як завжди, а місцем страт.