Мені сподобалася чиста ясність її хлопчачого голосу. Дівчина, яка має такий голос, може говорити, що їй тільки забажається, їй будуть пробачені найбезглуздіші ескапади.
Тримаючи коло губ чашку й перериваючи фразу, щоб трохи відпити кави, розмірено, ніби одстукуючи такт, байдужим тоном з павзами вона запитує мене, чи не припускаю я, що шкло з окулярів може якось ненароком випасти і що кінчики нитки, якою перев'язана дужка, краще було б обрізати, і тоді ці кінчики не стирчали б в обидва боки.
Зина вважає, що байдужий тон надасть особливого ефекту її дражливому, розраховано безтактному, бравадному запитанню.
Слова відносні, умовні й сумнівні. Я не повірив словам. Я повірив хрустальній чистоті напруженого дзвінкого альта
Своїм насмішкувато-іронічним бравацним запитанням Зина захотіла спокусити мене. Зина випробовувала мене. Розсерджусь? Обурюсь? Відповім різкістю? Назову її дівчинкою? Апелюватиму до родинного авторитету Мар'ї Семенівни? Замовкну й промовчуй Сховаюсь? Сконфужений, заплутаюсь і, намагаючись виплутатись, розгублюся в просторих поясненнях?
Зина якнайменше сподівається на те, що я вгадаю її справжній намір подратувати мене й зумію вийти без поразки з того ніякового становища, що в ньому, через її запитання, я опинився.
У відповідь на її запитання я посміхаюсь, простягаю їй свою руку й кажу
— Зинаїдо Олександрівно! Дозвольте мені замісць відповідати на Ваше запитання, висловити сподіванку, що згодом, коли ми краще познайомимось, Ви подаруєте мені отого ведмедика, яким Ви оце бавились. Гаразд?
Вона уважно слухає мою відповідь, очі її гублять свою насмішкуватість, стають спокійними й мудрими; вона хвилину ніби зважує й оцінює мене, чи вартий я такої обіцянки й такого подарунка, потім простягає мені руку й каже:
— Гаразд!
Я почуваю в своїй руці її маленьку м'яку холоднувату руку й пробую її на мить затримати, але Зина раптом вириває руку, спалахує, схоплюється зі свого місця й починає крутитись по кімнаті. Вона сердиться, що я не піддався на спокусу її іронічної бравади, що вона простягла мені руку й що навіть обіцяла подарувати ведмедика. Ні, вона не хоче, щоб я тріюмфував перемогу.
Мар'я Семенівна зупиняє Зину:
— Зино! Сядь, не крутись і не пропонуй Іполітові Миколайовичу дурних запитань. Що він, бачивши тебе вперше, гадатиме про тебе?
Зина сідає, поправляє спідницю, складає на колінах руки й каже:
— Я не знала, Іполіте Миколайовичу, що у Вас блакитні очі. Мені здалось, що вони сірі.
5
Зина не подарувала мені своєї поразки. Вона не простила, що їй того разу не пощастило роздратувати мене. Мовчки, нічим себе не виявляючи, вона ждала зручної хвилини, щоб повторити свій напад.
Сталося це тижнів за два після того, як я почав викладати в Тих-менєвих. Мене звичайно після лекції запрошували лишитись пообідати. Я не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було не абищо.
Якось під час обіду Зина повторила свою витівку, на цей раз приперчивши її й надавши їй особливо гострої пікантносте. Вона любила переперчені страви. З усіх відтінків, властивих її розмовам, вона цінила різку уїдливість, що шокувала і вражала присутніх своєю одвертістю. їй подобалось ставити запитання несподівано й руба. Ніщо їй не перешкоджало запитати таке, що повинно було осоромити як того, хто таке запитання висловлював, так і того, до кого з цим запитанням звертались.
У павзі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина звернулась до мене:
— Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?
Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар'я Семенівна, поклавши ножа й виделку, змогла тільки одне слово вимовити:
— Зино!..
Запитання було таке раптове, що, зніяковівши, я не найшовся будь-що відповісти, хоч почував, що треба щось сказати, що мовчати виходить ще ніяковіше. Якомога спокійніше я відповів:
— Бачте, я не мав нагоди спостерігати.
Потім, зрозумівши, що відповідь ця бринить досить неймовірно, додав:
— Не звернув уваги.
А Зина, побачивши, що я зніяковів, не слухаючи моєї репліки, повернулась до Мар'ї Семенівни й поклала свою руку на її. Вона одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжносте, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В ії очах, проте, стрибали бісенята. Я передчував, що у відповідь на материн докір вона зуміє попросити пробачення так, щоб це пробачення вийшло уїдливіше од першої провини.
— Ма, — сказала Зина, зберігаючи наївно-невинний дитячий тон, — ти, здається, сердишся на мене, що я запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Але це, ма, зовсім мене не цікавить. Я просто хтіла подивитись, як він ніяковіє й червоніє. До речі, ма! Будь ласкава сказати Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись.
Леся застигає в німому мовчазному подиві: у Зини вистачає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..
6
Поволі я втягувався в родинний уклад Тихменєвих. Я звикав до них, вони звикали до мене. Зина'.. Авжеж!.. Тільки вона... Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у мене лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спочинку в м'якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кімнат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретельно підготовані відповіді.
Усе було б гаразд! Але Зина?! Комфортабельність переставала бути затишною, години лекцій лагідними, а запрошення пообідати чи повечеряти приємними. З Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала як мала дівчинка, як учень трудової школи з VI-ої групи.
Мені пригадується епізод, що трапився на одній із лекцій.
На столі коло себе Зина звичайно тримала ведмедика. Ведмедик сидів, схилившись тулубом вперед і уткнувши морду в стіл. Він дрімав коло книг і зошитів, цей суворий племінний тотем північноамериканських диких лісових Дакотів, — милий кімнатний бог маленьких ніжних і теплих сердець нашої дітвори, що за останні двадцять років покорив їх безроздільно.