Під напором цих закидів я почуваю себе безпомічним. Я не вмію сперечатись і переконувати; я поступаюсь:
— Ну, добре, Зино, не говоритимемо за порядність, коли це тебе ображає. Люди завжди говорять сказаними словами, заученими формулами. І я говорю сказаними словами. Я визнаю, що висловився невлучно; треба було інше слово вжита, якось інакше висловитись. Я хтів тільки нагадати за свою тривогу, ніяковість, за розмови, що можуть піти.
Ми розмовляємо стоячи. Зина обперлась на книжну шафу й поклала лікоть на спинку крісла Рукою юна зневажно мне кінчик шарфа, а кінцем туфлі креслить на підлозі круги й еліпси. Я ходив по кімнаті.
Зина відповідає спокійніше. Моя покора примиряє її з невдалою спробою моїх невмілих і незнайдених аргументів.
— На твою думку, — каже Зина, — дівчина, що покохала, має взяти шлюб і стати заміжньою жінкою. А для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини — всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю. Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше.
Зина ладна заперечувати, що в коханні вона шукає кохання, принаймні в тому розумінні, яке цьому слову надавали колись. Через кохання дівчина входить у життя; кохання — прохідний двір, дім з двома дверима: ввійти й вийти. Вона питає:
— Хіба ти не думаєш, що кохання звільняє?
Я нічого не кажу. Я зідхаю. Зина сідає в крісло, притягає мене до себе й цілує. Я сиджу біля її ніг на підлозі, вона обняла мене руками навколо шиї й притулилась щокою до моєї голови...
— Слухай! Справді!.. Я не розпутниця, я не повія, не вулишня дівка! У мене навіть немає великого темпераменту, щоб я навмисне шукала любовних пригод. Мені це байдуже. Мені байдуже віддатись чоловікові, тобі або ж іншому.
Я розкриваю рота, щоб щось сказати, і не кажу нічого. Мене вбиває ця незворушна ясність і простота поглядів на речі. Зина гладить моє волосся.
— Мій милий Оплику! Я роздивлялась одного разу сумочку в одної моєї приятельки, що вчиться в драматичній студії, і в сумочці я знайшла, окрім хусточки, дзеркальця, олівця для губ, особистої посвідки, пудри, грошей, ще листівку від коханця й аналізу сечі з пробою на гонококи... Це колись говорили високі фрази за офіру, обов'язок, гідність, засмічували життя вигаданими словами. Тепер, коли кохання перестало бути для дівчини забороненою річчю, ці слова загубили свій сенс
О, коли б в уяві про кохання й шлюб було хоч трохи неправдо-подібности...
2
Минув місяць і ще півмісяця, і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину. Прийти, лягти на спину, віддатись; потім піти, жаліючись на нудьгу. Нічого не дано й нічого не взято. Ще раз життя піддурило принадою ілюзорної омани, зрадило й знищило. Нічого не досягнено, нічого не переможено.
Я бачу, що Зина нудьгує, і моє серце переповнює жаль і свідомість вини. Мені здається, що на мені лежить якась вина, що я винен перед Зиною. Може, справді, це моя вина, що я не вмію перетворити наше кохання в чисту прозорість щастя, розкрити для Зини в житті можливість нових просторів і нових ще небачених обріїв?
Вона сподівалась, що кохання є щось більше, ніяс кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбуття. Вона сподівалась, вона чекала на це. Але що я можу дати їй, окрім самого себе, я — проста, звичайна людина, надто звичайна для дівчини, яка шукає незвичайного, неможливого й неправдоподібного? Боюсь, що я, віддавши себе Зині, не надто щедрий зробив для неї дарунок!
Вечірнє зимове сонце викреслює червону пляму на стіні півтем-ної, заглибленої в присмерок кімнати. Ми не запалюємо світла.
Зині холодно. Найменше вона любить ці холодні, похмурі, короткі зимові дні. Вона мовчить: попільна байдужість охоплює серце почуттям непотрібности.
Зина пішла.
Порожніми вулицями порожній розгулює вітер, мете сніг, б'ється об стіни й дахи будинків, вривається мотлохом гугнявих свистів у димарі і, з пронизливим стогоном пронісшись на переходах, приходить до моєї грубки співати свою безконечну пісню. Що несказане хоче сказати мені вітер, коли після Зининого відходу ми лишаємося з ним насамоті?
Що для мене Зина і що для неї я? Чого вона шукала в мені, на що сподівалась і на що вважала? Чи не надто пізні запитання, відповідь на які треба було знайти раніше?..
Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено. Зині обридло жити так, як вона жила, її лякає перспектива продовжити в дальшому те, що було; її лякає перспектива вийти заміж і зв'язати себе, вона шукає нових обріїв. Яких саме, — вона не знає, та це для неї байдуже; з неї досить того, що вона хоче, бо саме вона того прагне...
У своїх взаєминах із Зиною я заплутався остаточно. Леся, та зовсім інша 3 неї буде гарна, добра, розумна, лагідна дружина. Вона не належить "сьогодні", вона живе поза часом і місцем; її "сьогодні" — повторене "вчора". Для неї "шлюб", "чоловік", "дружина" — усталені й незмінні поняття. Вона знає, що в свій час вийде заміж, матиме дітей, утворить родину... Зина ж шукає іншого й нового.
...Лютий. Тумани. Мряка. Жовтий брудний сніг, навалений на купи коло тротуарів, тане гнилими патьоками. Я годинами блукаю сам по грязюці в жовтих гнилих туманах. Мені нікого не треба. Мабуть, і я нікому не потрібний!..
Одного разу я їхав трамваєм з заводу. Зі мною поверталась одна з жінок, що служить в нашій заводській конторі. Не пам'ятаю вже, з якого приводу, розмовляючи в трамваї, ми натрапили на тему про шлюб. Вона сказала:
— Я не припускаю, щоб жінка зраджувала чоловіка.
Я запитав:
— А чоловік?!
— Чоловікові можна.
— Чому так?
— Потрібно, щоб хтось, хоч один, оберігав родинне вогнище. Оберігати його належить жінці.
Я подивився на неї; вона подивилась на мене. І після павзи, тоном задуму, що в ньому було щось патетичне, вона, міркуючи, додала:
— Але я не думаю, щоб родинне вогнище тепер взагалі було потрібне.
Це сказала заміжня жінка, що має дитину Твердження її були побудовані з тонким розрахунком, щоб остаточний висновок нищив усі попередні, з категоричною позитивністю висловлені, думки. Вона проповідувала вірність, вогнище, родину, непорушність усталених зв'язків; вона з огидою одкидала зраду. І ні в що з того не вірила. Вона стверджувала шлюб, демаскуючи його.