Але в Зининому зошиті я знайшов сумбур, беліберду, безладдя, плутанину всіх формул і всіх визначень. Там було так усе перемішано, так не до речі скомбіновано, остільки забуто найпримітивніші основи й правила, які вона не могла не знати, що я, розсердившись, хтів уже закрити зошит і прочитати їй сувору догану. Отже, кажу, я уже ладен був повернути Зині її роботу, коли зовсім механічно перегорнув останню сторінку вправи, — сумлінність викладача, що мусить додивитись усе, — і на цій останній сторінці притьмом побачив фразу, призначену винятково для мене:
— Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у Вас. Зробіть так, щоб мене у Вас ніхто не зустрів.
Серце моє (— сірий патлатий ведмедик в руках маленької дівчинки —) затремтіло, замоталось. (— Синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік. Мати зупиняє дівчинку: "Зинусю, залиши ведмедика, а то його болітиме" — ).
У мене серце, ніби ведмедик в руках дівчинки, б'ється й тремтить. Треба будь, що будь, хоча б і через силу взяти себе в руки, стриматись, щоб не виказати схвильованости. (— Я рішуче беру ведмедика з рук дівчинки і, обережно поставивши на поличці, закриваю дверці шафочки —). Напруженням волі я примушую себе заспокоїтись.
Зина кладе олівця на стіл, одсовує вбік помальований аркушик паперу й підводить свої очі. Вона звертається до мене з запитанням, нічим не видаючи, не зраджуючи байдужої незворушности.
— Я розв'язувала свою задачку в інший спосіб, як це робила Леся... Що Ви думаєте, Іполіте Миколайовичу, про цей спосіб розв'язувати завдання? Чи не надто я ухиляюсь од звичайних математичних правил?
Її фіялковий зір незворушно-спокійний.
Я стверджую. Я говорю якомога звичайніше:
— Так, усе гаразд. Чудесно!.. Я давно сподівався, що Ви зумієте в свій спосіб розв'язати питання.
Я одводжу очі, щоб не зустрітись з Зининими очима, і кінець фрази я ковтаю, не маючи сили її договорити.
Коли я виходив од Тихменєвих і у вітальні одягав пальто, через незачинені двері почув, як Леся сперечалася з Зиною. Леся вимагала, щоб Зина показала свій зошит і той спосіб розв'язувати завдання, що з нього вона цього разу скористувалась. На Лесину думку, іншого способу, ніж у неї, бути не може. Тим паче, що вона ще раз переглянула загальний хід вправи, подивилась у книжку і не припускає, щоб Зині пощастило одкрити щось інше. Леся уперто настоює. Зина відмовляється.
Розмахуючи перед обличчям сестри зошитом, як маскою, Кольомбіною задерикуватою, Зина дражнила Лесю:
— Я тобі не покажу. Коли ти підростеш, то й сама зумієш винайти не тільки цей спосіб, а й багато інших.
— Я жалітимусь мамі.
— Жалійся! — відповідає Зина й потім хитро примружує очі й радить: — Ти, найкраще, запитала б у Іполіта Миколайовича, бо, ось, бач, раз-два, я й подерла свого зошита.
Леся через залю кидається мені навздогін, щоб затримати мене, але я вже одяг пальто і роблю вигляд, ніби не чую, як мене кличуть. Я стукаю дверима й швидко збігаю по східцях.
З
Погане, погане, погане дівченя!.. Вона таки стежила, спостерігала, придивлялась. Півтора місяця, знавши, витримувала мене в гарячці чекання.
Нарешті, приходить ждане "завтра". Я готуюсь зустріти Зину. Я купую тістечок, пляшку портвайну й виноград, застелюю маленький столик скатертиною й розкладаю тарілочки та серветки.
Сьогодні з'ясується для мене загадка, що її загадала для мене Зина. Ми будемо вдвох, ми знайдемо тон одвертої щирости, взаємної ясности, слова для визнань і порозуміння. Та... Звідкіля в мене ця певність і ці сподіванки? Хіба ж я не знаю Зини? Хіба ж я не знаю, що в неї все "навпаки"?!.
Вона прийшла, сіла, підібравши ноги, в кріслі і почала обдивлятися кімнату.
— У Вас кімната також серйозна, стримана й методична, як і Ви самі. У Вас, певно, вистачає характеру вранці й увечорі робити гімнастику.
Я мусів ствердити це.
— До того ж у Вашій кімнаті бракує канапи.
Я ствердив і це.
— Згодьтесь, що Ви нудний і що у Вас нудно.
Я не міг заперечувати й цього. Під її поглядом я почував себе великим, марудним і незграбним.
— Ви надто серйозні! Вам треба було б бути трохи легковажнішим.
— Ви, Зино, кажете мені те саме, що казав мені й один мій приятель. Він теж гадає, що з мене людина надто серйозна, і радить мені бути легковажнішим; інакше, на його думку, я рискую до легковажних справ поставитись надто серйозно. Взагалі він гадає, що людині, яка через свою серйозність не вміє бути легковажною, загрожують великі небезпеки. У світі є, каже він, багато легковажного, до чого слід ставитись тільки легковажно.
— Він розумна людина, цей Ваш приятель. Я хтіла б з ним познайомитись.
— Він Вам не сподобається.
— Чому?
— Бо він де в чому подібний на Вас.
Я присовую столика до крісла, що в ньому сидить Зина, і пропоную Зині покуштувати тістечок.
— Ви брали тістечка у Фрудзинського? Це добре. Максим Рильський дарма запевняє в своїй поемі, що тістечка "найкращі" у "Маркіза". Окрім Фрудзинського, ще можна брати тістечка у "Валентина". Але щодо вибору тістечок, то тут у Вас не все гаразд, і я не можу похвалити Вас за вибір. Вам слід було знати, що "наполеона" я не їм зовсім, а Ви взяли їх цілих три. Майте на увазі, що з тістечок цього сорта я віддам перевагу перед наполеоном баклаві: в баклаві більше пряности. З інших, купуючи тістечка у Фрудзинського, я неодмінно наказала б покласти парочку буше, темне й світле; вони там бездоганні. Ну, треба було б не забути також за меренґу. Хоч на добру меренґу, взагалі, важко натрапити.
— Пастила?.. Пастила не годиться зовсім, вона ні до чого, її моясна було б запропонувати з червоним вином Вашому приятелеві, коли б удень він випадково зайшов до Вас і Ви його частували. Замість пастили Ви мусіли купити шоколяд.
— Портвайн? — Зина з сумнівом і негативно хитає головою. — До тістечок підійшло б біле вино. Замість пляшки портвайну я з більшою приємністю побачила б у Вас півпляшки рожевого мускату. З десертних вин це, власне, єдине вино, що його можна пити задля того, щоб пити вино.
Розмова точиться так, ніби ми сидимо в каварні чи в фоє кіно, де густо набито різноманітної публіки і де не можна говорити ні про що інше, як тільки про тістечка та за раніше бачені фільми, за Мері Пікфорд, Альфреда Менжу, Ігоря Іллінського, "Папіросницю од Моссельпрому", дивуватись стрибкам Фербенкса й находити привабливими очі Барбари ля-Мар.