Неподалік із гранітних уламків утворилося щось схоже на лавку, вони сіли на ней й дивилися в долину. Він набив люльку, запалив її й випустив дим і його підхопив вітер.
— Мій тато теж палить люльку, — сказала вона, — і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.
— Розкажіть мені про свого батька, — сказав він, — і про себе теж розкажіть.
І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько — фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.
Коли він змовк, вона сказала: — Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев'ятсот шістдесят першому році!
— Маючи у своєму розпорядженні машину часу, ви завжди можете перебратися до нас.
— Це не так вже й легко. Не говорячи вже про те, що мені навіть на думку не спаде покинути тата, а ще доведеться взяти до уваги й поліцію часу. Розумієте, подорожувати часом дозволяється тільки членам урядових історичних експедицій, а для простих людей це недоступно.
— Але вам це вдається досить непогано.
— Тільки тому, що мій батько винайшов власну машину й поліція часу нічого про неї не знає.
— Отже ви порушуєте закон.
Вона кивнула.
— Але тільки з точки зору поліції, тільки у світлі її концепції часу. У мого тата своя концепція.
Було так приємно слухати, як вона говорить, що не мало значення про що вона говорить, він бажав лише щоб вона говорила, і неважливо наскільки вигаданою була тема розмови. — Розкажіть мені про неї, — попросив він.
— Спочатку я розповім вам про офіційну концепцію. Ті, хто підтримують її, кажуть, що ніхто з майбутнього не повинен брати участь у подіях минулого, бо сама лише його присутність створить парадокс, і, щоб його врівноважити, повинні змінитися події в майбутньому. Тому Відділ подорожей в часі забезпечує допуск до машин часу тільки вповноваженим фахівцям і тримає поліцію часу, щоб не дати втекти в минуле тим, хто мріє про простіше життя й маскується під історика, щоб мати змогу постійно повертатися в якусь іншу епоху.
Але згідно з концепцією мого тата книга часу вже написана. З макрокосмічної точки зору, говорить мій тато, все, що має статися , вже сталося. Таким чином, якщо людина з майбутнього бере участь в події в минулому, то вона стає частиною цієї події з тієї простої причини, що вона була її частиною з самого початку, і парадокс не може виникнути.
Марк глибоко затягнувся люлькою. Йому це було необхідно.
— Схоже, ваш батько — це видатна особа, — сказав він.
— О, так! — Від захвату рум'янець на її щоках став іще густішим, підкреслюючи блакить її очей. — Ви не уявляєте, містере Рендольф, скільки книг він прочитав. Наша квартира повнісінька ними! Геґель, Кант і Хьюм; Айнштайн, Ньютон і Вайцзекер. Я... я навіть сама читала деякі з них.
— У мене теж багато книг. Насправді, я теж багато читаю.
Вона захоплено подивилася на нього.
— Як це чудово, містере Рендольф! — сказала вона. — Я впевнена, що в нас дуже багато спільних інтересів.
Далі, у розмові з'ясувалося, що в них і справді багато спільних інтересів. Втім, незабаром він усвідомив, що трансцендентна естетика і теорія відносності — не зовсім доречні теми розмов чоловіка з дівчиною на пагорбі вересневим вечором, навіть якщо чоловікові вже сорок чотири, а дівчині всього двадцять один. На щастя, розмова мала й приємні сторони, результатом їх жвавої дискусії на тему трансцендентної естетики стало не тільки виявлення апріорних та апостеріорних висновків, але й мікрокосмічних зірочок в її очах. Аналіз філософії Берклі дозволив помітити не тільки вади теорії єпископа, але й ніжний рум'янець дівочих щічок, у результаті ж обговорення теорії відносності з'ясувалося, що Е незмінно дорівнює ем-це-квадрат, а знання не тільки не шкодять жіночій чарівності, а є навіть важливим доповненням до неї.
Хороший настрій супроводжував його довше, ніж Марк на то заслуговував, і не полишив тоді коли він ліг спати. Цього разу він навіть не намагався думати про Анну — знав, що з цього нічого не вийде. Натомість він просто лежав в темряві і насолоджувався всіма випадковими думками, що приходили йому в голову, і всі вони стосувалися вершини вересневого пагорба та дівчини з волоссям кольору кульбаби.
"Позавчора я бачила кролика, вчора — оленя, а сьогодні — вас."
Вранці він поїхав у селище й зайшов на пошту перевірити чи немає йому листів. Листів не було. Його це не здивувало. Джеф так само, як і він, не любить писати листи, а Анна зараз, напевно, відрізана від зовнішнього світу. Ну, а щодо роботи, то він дозволив своїй секретарці турбувати його тільки в самих невідкладних випадках.
Марк подумав, чи не розпитати йому старого поштаря чи живе в околиці сім'я Денверс. Але вирішив не запитувати. Адже якщо запитати, то вся ретельно продумана Джулією версія розлетілася б на друзки, і хоча він не вірив в правдивість цієї історії, але не був настільки прозаїчною натурою, щоб руйнувати таку гарну вигадку.
Сьогодні на ній була жовта сукня, того ж відтінку, що й волосся. І знову в нього сперло подих, і знову він не міг вимовити жодного слова. Та коли ця мить минула і дар мови повернувся, — все стало на свої місця і їхні думки були як два бурхливі струмочки, які, весело дзюркотали, зливаючись в єдиний потік весь день до самого вечора.
— А завтра ви прийдете? Цього разу запитала вона. Втім, він сам хотів це запитати, але вона випередила його. І її слова піснею звучали в його вухах на зворотньому шляху через ліс до будинку і заколихали його після вечора на ґанку з люлькою.
Наступного дня, коли він піднявся на пагорб, там нікого не було. Спочатку розчарування приголомшило його, але потім він подумав, що вона всього лише запізнюється. Вона, мабуть, ось-ось з'явиться. Він сів на гранітну лавку, щоб почекати. Але її не було. Проходили хвилини, години. З лісу виповзли тіні й почали підніматися схилом вгору. Стало холодніше. Нарешті він здався й засмучений подався до будинку.