Дiвчата нашої країни

Сторінка 3 з 4

Логвин Юрій

Отож, якщо вiдкинути загикування, то справа виглядала так. "Спiвак" був степендiатом творчих художнiх майстерень. I "Борець" теж був стипендiатом тих майстерень.

Тi майстернi, то був справжнiй рай для нашої художньої братiї. Безкоштовне примiщення, стипендiя, художнi матерiали, натура —— безкоштовно, ще й майстер-друкар тобi б до послуг i друкарськi верстати, якщо ти графiк.

У тих майстернях "Спiвак" малював "большiх" i "малєнькiх ленiнов" та ще кращих, нiж в iнститутi, оголених натурниць.

Що малював "Борець" —— не знаю. Певно щось про страйки революцiйних робiтникiв початку столiття. Ну, i як завжди, тягав пудовi гирi, м'язи розкачував. I ось наш Борець щось заметушився, зашарпався. Збiгав до магазинчику, притяг двi пляшки шампанського i здоровенний кульок цукерок "Мiшка". Може кiлограмiв зо два. Ходить "Борець" по майданчику мiж майстернями i десятикiлограмовими гантелями бiцепси наганяє. "Спiвак" виходить iз друкарської майстернi i питає: "Чого це ти такий веселий?"

-— Сьогоднi до мене Т. Я. прийде! Зрештою умовив! Помалюємо, а потiм ми її оприходуємо. Вона от i шампанського i "Мiшок" замовила. Це вже точно, цього разу прийде,.. не пiдведе...

-— Теж менi подiя, —— каже "Спiвак", —— кому вона тiльки не давала!

-— Може ти хочеш сказати, що ти теж її шворив?!

-— А як же!

-— Сказати можна що завгодно...

-— Потрiбнi докази?! —— "Спiвак" теж завiвся. —— Так знай, коли вона почне кiнчати, то почне швидко-швидко проказувати: "та-та-та-та-та!"

Як завжди, Т. Я. спiзнилась, але вже ж прийшла. "Борець" помалював її. А потiм, коли вона наїлась "Мiшок" i видудлила пляшку шампанського, то зляглась iз "Борцем".

I справдi, як її вже розiбрало, то вона затрiскотiла, як заведена: "та-та-та-та-та-та..."

"Борець" не витримав розреготався.

Т. Я. враз протверезiла i спинилась: "Чого регочеш?"

А "Борець" i скажи, що його "Спiвак" попередив про оту її примху.

Т. Я. встала, вдяглась i, як "Борець" її не умовляв, пiшла геть.

А всi деталi "Заїка" тому так добре знав, бо вiн ще на той час, по протекцiї свого знаменитого дядька, виконував службу i коменданта, i iнтенданта того хитрого художнього будиночку у вишневiм ряснiм саду.

Iз сумом згадую свого пiонервожатого. Жива була душа —— п'яний, як чiп, а почнеш говорити з ним про мистецтво, а вiн тобi хоч яке завгодно мiсце з Гололя процитує. Чи порiвняє якийсь фрагмент з "Двох грошiв надiї" з "Кубанськими козаками". Хоч як вiн пив до кiнця своїх коротких днiв, та розуму не пропив, а от тiло знищив.

РЕВНОЩI

Вiкна моєї кiмнати на останньому поверсi гуртожитку дивились на схiд. I червневе сонце не давало менi пересипати. Отож i виходило, що я вставав, коли чайки з водосховища густою хмарою летiли на поживу до Останкiнського м'ясокомбiнату.

Таких довгий i свiтлих робочих днiв, як на початку лiта 73 року у мене, здається таки, бiльше не було. Нi, не так —— бiльше я вже нiколи не був у кращiй формi, бо нiколи стiльки не малював. Не випускав альбома з рук нi на лекцiях, нi пiсля лекцiй. Вчився в лiтiнститутi, а не писав зовсiм.

Портрети i гола натура, як не щодня, то через день. Часом робив начерки в зоопарку. Ну й фантастичнi скарби музеїв Бєлокамєнной. Вiд Схiдного музею на Обуха до музею Пушкiна на Волхонцi. А виставки, а вернiсажi?!. I бiблiотека ЦДЛ з привiтними бiблiотекарками, якi мене частували свiжиною з образотворчого мистецтва. Завжди придивлявся до того, як дивились i що бачили великi майстри, чи з iменем, чи без iменi вони лишились в плинi iсторiї. Для мене всi вони були великi, бо у всiх у них було пильне око i гаряче, пристрасне вiдчуття природи. I немає значення, наскiльки вони вправно володiли класичною перспективою чи знали анатомiю. Якщо вас самих цiкавить життя, якщо ви до нього не байдужi, то ви зразу вiдчуєте, кого хвилювало неймовiрне розмаїття i пишнiсть, невблаганна минучiсть i неповторнiсть буття. Хто б це не був! Чи великий аналiтик Дюрер з його нищiвним рiзцем, до якого й лазеру ще далеко; чи близькозорий перський мiнiатюрист, що схилив чалму до самого аркуша дорогого самаркандського паперу i очеретяним каламом вiв пружну лiнiю звабних тiл чорнооких купальниць-гурiй.

Все було б добре, та за кiлька днiв я мав полишити асфальтовi лани метрополiї i вертати до Богоспасаємого града Києва.

Там вже рiк, як пройшов погром. I при згадцi про це ставало якось непевно. Хоча я плив самопливом i не гуртувався з купкою десидентiв, на душi було якось мулько. Бо ж я i не холуйствував перед номенклатурними "шєстьорками" вiд мистецтва. Одначе, робота йшла чудово, i не зважаючи на передчуття всякої гидоти, що повнiстю збулось у Києвi, настрiй був, можна б сказати, пiднесений. Хоч я i поспiшно пакував всяке своє шмаття, надбане за роки навчання, продовжував малювати щодня.

З початку червня гуртожиток став ще галасливiший, ще божевiльнiший. Понаїхало всякого люду, якихось курсантiв на всякi там конференцiї, семiнари та скороченi курси по пiдготовцi соцреалiстичних iнженерiв людських душ.

Якщо протягом року в стипендiальнi днi пиятика тривала максимум три днi, то тепер у деяких кiмнатах без передиху гудiли вже третiй тиждень.

Через тi веремiї, коли особливо посилювалось п'яне гасання з поверху на поверх, наша чергова, фундаментальна i спокiйна, як сфiнкс, Фаїна, вiдключала лiфт часом i вдень.

Менi в очi впала кароока туготiла дiвчина певно тому, що у всьому цьому сесiйному вертепi йшла обережненько попiд стiною сходiв i тягла великий стос книжок.

"Чому ж її, таку охайну i зграбну, не помiчав ранiше? Дивно..."

Та часу в мене на роздуми не було i я привiтався i назвав себе.

По її обличчю менi зразу стало ясно —— вона знала про мене i чекає моїх подальших крокiв. Тому й не тягнув iз всякими там поясненними i зразу ж запросив до себе.

Вона тiльки спитала, чи можна буде читати книгу. Ну, звичайно, можна. Яка тут може бути мова. Головне, щоб не дуже крутилась.

-— Я спокiйна, можу довго сидiти нерухомо.

I справдi, в перший день позування, тобто 23 червня 73 року, вона сидiла непорушно i читала досить товстий томик поезiї.

Про таку модель можна було тiльки мрiяти. Сiла i завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Нi до того, анi пiсля того, нi в кого я подiбної кулькової рукчки, коричневого кольору, не бачив. Менi її ще в Києвi подарував один зальотний iєзуїт-мiсiонер. Казав, що на заходi стежать за моїми доробками. Я тодi над цим дiлом посмiявся. Але в травнi вже 92 зовсiм iнша людина з-за бугра сказала менi, що мої роботи мали тодi успiх. Може тому менi не давали дихати? Хоча й не били вiдверто.