XXX. МОЇ ЗАЙНЯТТЯ
Незважаючи на це, я того літа більше, ніж в інші роки, зблизився з нашими дівчатами з тієї причини, що в мене появилася пристрасть до музики. Повесні до нас на село приїжджав рекомендуватись один сусіда, юнак, який, ввійшовши у вітальню, ввесь час дивився на фортепіяно й непомітно присував до нього стільця, розмовляючи, між іншим, з Мімі й Катрусею. Поговоривши про погоду й приємність сільського життя, він уміло навів розмову на настроювача, на музику, на фортепіяно, нарешті повідомив, що він грає, і дуже швидко зіграв три вальси, причім Любочка, Мімі й Катруся стояли коло форте-піяна й дивились на нього. Юнака того більше ніколи не було в нас, але мені дуже подобалася його гра, поза за фортепіяном, стріпування волоссям і особливо маніра брати октави лівою рукою, швидко розправляючи мізинець та великий палець на широчину октави й потім поволі зводячи їх і знов швидко розправляючи. Цей граціозний жест, недбала поза, стріпування волоссям і увага, що її звернули наші дами на його талан, призвели мене до думки грати на фортепіяні. Наслідком цього, переконавшись, що я маю талан і пристрасть до музики, я заходився вчитись. Тут я діяв так само, як мільйони чоловічої й особливо жіночої статі учнів без гарного учителя, без справжнього покликання і без щонайменшого уявлення про те, що може дати мистецтво і як треба братись до нього, щоб воно дало щонебудь. Для мене музика, або швидче гра на фортепіяні, була засобом зваблювати дівчат своїми почуттями. 3а допомогою Катрусі, вивчивши ноти й виламавши трохи свої товсті пальці, на що я, проте, віддав місяців зо-два такого старання, що навіть за обідом на коліні і в ліжкові на подушці я працював непокірливим підмізинним пальцем, — я відразу ж узявся грати п'єси і грав їх звичайно, з душею, avec âme, з чим погоджувалася й Катруся, але зовсім без такту.
Вибір п'єс був відомий — вальси, гопаки, романси, аранжування і т. інш.,—все тих милих композиторів, яких всяка людина з трішечки здоровим смаком одбере вам у нотній крамниці невеличку купку з купи прекрасних речей і скаже: "от чого вам не треба грати, бо ніколи нічого гіршого, безглуздішого, нічого, що було б зроблено отак без смаку—не було написано на нотному папері", і яких, мабуть, саме через це ви знайдете на фортепіяні у кожної панночки — росіянки. Правда, були в нас і нещасні, навіки знівечені панночками "Sonate Pathétique" і "Gis-moll-ні" сонати Бетговена, що їх, у пам'ять maman, грала Любочка, і ще інші чудові речі, що їх дав їй московський учитель, але були й твори цього вчителя, безглузді марші та галопи, які теж грала Любочка. Щождо нас із Катрусею, так ми ставили над усе "Le Fou" та "Солов'я", якого Катруся грала так, що пальців не було видко, і я вже починав грати досить гучно й швидко. Я засвоїв собі жест того юнака й часто шкодував, що нема кому з сторонніх подивитись, як я граю. Але незабаром виявилося, що Ліста й Калькбренера я не подужаю, і я зрозумів, що наздогнати Катрусю мені річ неможлива. Наслідком цього, здумавши собі, що клясична музика— легша, і почасти для ориґінальности, я вирішив раптом, що люблю вчену німецьку музику, почав захоплюватись, коли Любочка грала "Sonate Pathétique", хоч, по щирості кажучи, ця соната давно вже остогидла мені до краю, почав сам грати Бетговена й вимовляти—Беетговен. Крізь всю цю плутанину й лицемірство, як я тепер пригадую, в мені, проте, було щось ніби талан, бо часто музика справляла на мене до сліз велике вражіння, і ті речі, які мені подобалися, я сяк-так умів сам без нот відшукати на фортепіяні; отож, коли б тоді хтонебудь навчив мене дивитись на музику, як на мету, як на самостійну насолоду, а не як на засіб приваблювати дівчат швидкістю та чутливістю своєї гри,—може з мене й справді вийшов би непоганий музикант.
Читати французькі романи, яких багато привіз ІЗ собою Володя, було другою моєю розвагою того літа. Тоді саме починали появлятися Монтекристи та різні ((Таємниці", і я зачитувався романами Сю, Дюма та Поль-де-Кока. Всі щонайнепри-родніші особи й події були для мене так само живі, як дійсність, я не тільки не смів запідозрити, що автор бреше, але сам автор не існував для мене, а самі собою поставали передо мною з друкованої книги живі, справжні люди та події. Якщо я ніде не бачив осіб, які скидались би на тих осіб, що за них я читав, то я й на секунду не мав сумніву, що вони будуть.
Я знаходив у собі всі описувані пристрасті й схолсість до всіх характерів, і до героїв кожного роману, як помислива людина знаходить у собі ознаки всіх можливих хороб, читаючи медичну книжку. Подобалися мені в цих романах і вигадлива думка, і палкі почуття, і незвичайні події, і суцільні характери: добрий—так уже зовсім добрий, злий — так уже зовсім злий, саме так, як я уявляв собі людей за часів першої молодости; подобалось дуже, дуже багато й те, що все це було французькою мовою, і що ті благородні слова, що їх говорили благородні герої, я міг затямити, згадати при нагоді в благородній справі. Скільки за допомогою французьких романів я надумав різних французьких фраз для Колпікова, якби я колинебудь із ним зустрівся, і для неї, коли я її, нарешті, зустріну й буду освідчувати їй своє кохання. Я приготував сказати їм таке, що вони пропали б, почувши мене. На підставі романів у мене навіть склались нові ідеали моральних чеснот, яких я хотів би дійти. Перш за все, я хотів би бути в усіх своїх справах і вчинках noble (я кажу noble, а не благородний, бо французьке слово має інше значіння, що зрозуміли німці, взявши слово nobel і не плутаючи з ним поняття ehrlich), потім бути палкому і, нарешті, — до чого я й раніше мав нахил, — бути щомога більше comme il faut. Я навіть зовнішнім виглядом і звичками намагався бути подібним до героїв, що мали якунебудь із цих чеснот. Пригадую, що в одному з прочитаних мною за це літо до сотні романів був один надзвичайно палкий герой з густими бровами, і мені так хотілося бути подібним до нього з лиця (морально я почував себе точнісінько таким, як він), що я, розглядаючи свої брови перед люстерком, здумав їх простригти трохи, щоб вони виросли густіші, але коли я почав стригти, вийшло так, що я вистриг в одному місці більше, треба було підрівняти, і кінчилося тим, що я, на жах свій, побачив себе в свічаді безбрового й наслідком цього дуже негарного. Сподіваючнсь, проте, що незабаром у мене виростуть густі брови7 як у палкого героя, я заспокоївся й турбувався лише про те? що сказати всім нашим, коли вони побачать мене безбрового. Я дістав у Володі пороху, натер їм брови й підпалив. Хоч порох і не загорівся, але я 'досить скидався на обпаленого, ніхто не взнав про мою вигадку, і справді в мене, колп я вже забув про палкого героя, виросли брови далеко густіші.