— Хм! Так ти ще розмовляєш із ними? Ні, ти, я бачу, ще зелений.
І треба було чути й бачити його під той час, щоб оцінити те глибоке, незмінне презирство, що виявлялося в цій фразі. Володя вже два роки був великий, закохувався раз-у-раз в усіх гарненьких жінок, яких бачив; але дарма що кожного дня бачився з Катрусею, яка теж уже два роки як носила довгу сукню й від дня до дня кращала, йому на думку не спадало, що можна в неї закохатись. Чи з тієї причини це було, що прозаїчні спогади дитинства — лінійка, простиня, вередування — були ще надто свіжі в пам'яті, чи з огиди, що її мають дуже молоді люди до всього домашнього, чи через загальнолюдську рису, зустрічаючи на першому шляху добре й прекрасне, оминати його, кажучи собі: "ат! багато ще такого я зустріну в житті",— але Володя ще й досі не дивився на Катрусю, як на жінку.
Володя ціле це літо, видимо, дуже нудився; нудьга його походила від презирства до нас, якого, як я зазначав, він і не намагався приховувати. Завжди вираз його обличчя говорив: "Так от нудота! і поговорити нема з ким". Було, зранку він або піде з рушницею полювати, або в своїй кімнаті, не одягаючись до обіда, читає книжку. Якщо тата не було дома, він навіть обідати приходив із книжкою, читаючи її й не озиваючись ні до кого з нас, через що ми всі почували себе перед ним так, наче були в чомусь винні. Ввечері він теж лягав з ногами на канапу в вітальні, спав, обіпершись на руку, або брехав з надзвичайно серйозним обличчям неймовірну нісенітницю, іноді не зовсім пристойну, від якої Мімі лютувала, лице їй бралося червоними плямами, а ми помирали з сміху; але ніколи ні з ким із нашої родини, крім як із татом та зрідка зі мною, він не хотів говорити серйозно. Я зовсім мимоволі в своєму погляді на дівчат наслідував брата, хоч і не боявся ніжностей так, як він, і презирство моє ДО дівчат далеко не було таке тверде й глибоке. Я навіть цього літа пробував кілька разів з нудьги зблизитись і розмовляти з Любочкою та Катрусею, але щоразу натрапляв у них на таку відсутність здатності! логічно мислити й таке незнання найпростіших, щонайзвпчай-ніших речей, як, наприклад, що таке гроші, чого вчать в університеті, що таке війна і т. інш., і таку байдужість до усвідомлювання всіх цих речей, що ці спроби тільки ще більш стверджували мою невигідну думку про них.
Пригадую, раз увечері Любочка в сотий раз товкла на фор-тепіяно якийсь неймовірно набридлий пасаж. Володя лежав у вітальні, дрімаючи на канапі, і зрідка, з якоюсь злісною іронією, не звертаючись ні до кого зокрема, бубонів: "Ото шкварить... музикантка... Бітховен (це ім'я він вимовляв особливо іронічно), та й ловко ж!., ну ще раз... отак" і т. д. Катруся і я лишались за чайним столом і, не пригадаю як, Катруся навела мову на свою улюблену тему—любов. Я мав настрій пофілософствувати й почав звисока визначувати любов, як бажання Знайти в іншому те, чого сам не маєш і т. д. Але Катруся відповідала мені, що, навпаки, це вже не любов, коли дівчина гадає віддатись за багача, і що, на її думку, гроші—це пустег а що справжня любов тільки та, яка може витримати розлуку (це я зрозумів, — вона натякала на свою любов до Дубкова). Володя, що, мабуть, чув нашу розмову, раптом підвівся на лікті й запитливо крикнув: КатрусяРусскіх?
— І завжди дурниці! —сказала Катруся.
— В переший цю! — сказав Володя, роблячи наголос на кожній голосній. І я не міг не подумати, що Володя мав цілковиту рацію.
Окремо від загальних, більшою чи меншою мірою розвинутих в особах, здібностей розуму, чутлпвости, художнього чуття Є окрема, більшою чи меншою мірою розвинута в різних суспільствах й особливо в родинах, здібність, що я назву її розумінням. Суть цієї здібности полягає в умовленому почутті міри і в умовленому однобічному погляді на речі. Двоє осі& одного гуртка чп однієї родини, які мають цю здібність, завжди до однієї й тієї самої точки припускають виявлення почуття, далі якої вони обоє разом вбачають уже фразу; в одну й ту саму мить вони бачать, де кінчається похвала й починається іронія, де кінчається захоплення й починається удавання, що для людей з інакшим розумінням може здаватись зовсім по-іншому. Для людей з однаковим розумінням кожна річ однаково для обох впадає в очі переважно своєю смішною, чи красивою, чи брудною стороною. Щоб полегшити це однакове розуміння, мія* людьми одного гуртка чп родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначують ті відтінки понять, яких для інших немає* В нашій родині, між татом і нами, це розуміння було розвинуто найвищою мірою. Дубков теж якось добре припасувався до нашого гуртка й розумів, але Дмитро, хоч і був далеко розумніший за нього, був нездатний до цього. Але ні з ким, як із Володею, з яким удвох ми розвивалися в однакових умовах, не довели ми цієї здібности до такої тонкости. Вже й тато давно відстав від нас, і багато дечого, що для нас було таке ясне, як таблиця множення, було йому незрозуміле. Наприклад, у нас із Володею встановилисяє бозна як, такі слова з відповідними поняттями: ізюм визначало пустославне бажання показати, що в мене є гроші; шишка (при чім треба було сполучити пальці й зробити особливий наголос на обох ш) визначало щось свіже, здорове, елеґантне, але не дженджуристе; іменник, вжптий у множині, визначав несправедливу пристрасть до цього предмета і т. д., і т. д. Але, втім, значіння залежало більше від виразу на обличчі, від загальної розмови,—отож, хоч би яке нове речення для нового відтінка вигадав кожен із нас, другий уже з одного натяку розумів точнісінько так. Дівчата не мали нашого розуміння, і це було головною причиною нашого морального роз'єднання й презирства, що ми його до них почували.
Може, вони мали своє розуміння, але воно так не сходилося з нашим, що там, де ми вже бачили фразу, вони бачили почуття, наша іронія була для них правда і т. д. Але тоді я не розумів того, що вони не винні в цьому і що ця відсутність розуміння не заважає їм бути гарненькими й розумними дівчатами, а я з презирством ставився до них. До того ж, раз напавши на думку про одвертість, довівши здійснення цієї думки до крайности в собі, я обвинувачував у потайливості й лукавстві спокійну, довірливу натуру Любочки, що не вбачала ніякої потреби виконувати й розглядати всі свої думки й душевні пориви. Наприклад, те, що Любочка щодня на ніч хрестила тата, те, що вона й Катруся плакали в каплиці, коли їздили правити панахиду по матері, те, що Катруся зідхала й заводила очі вгору, граючи на фортепіяні, — все це мені здавалося надзвичайним лицемірством, і я запитував себе: коли вони навчилися так лукавити, як великі, і як їм це не соромно?