ХЬ. ДРУЖБА З НЕХЛЮДОВИМИ
ЦІЄЇ зими я дуже часто бачився не тільки з самим Дмитром, що частенько їздив до нас, але й з усією його родиною, з якою я починав зближатись.
Нехлюдови— мати, тітка й дочка—всі вечори проводили вдома, і княгиня любила, щоб вечорами приїздила до неї молодь, такі юнаки, що, як вона говорила, можуть провести вечір без карт і танців. Але, мабуть, таких юнаків було мало, бо я, що їздив до них майже щовечора, рідко бачив у них гостей. Я звик до облич цієї родини, до різних їх настроїв, у мене склалося ясне розуміння про їхні взаємини, звик до кімнат і меблів і, коли гостей не було, відчував себе цілком вільно, крім тих випадків, коли лишався сам — на — сам у кімнаті з Варусею. Мені все здавалося, що вона, як не дуже вродлива дівчина, дуже хотіла, щоб я закохався в неї. Але й ця ніяковість починала зникати. Вона так природньо удавала, ніби їй було однаково говорити зі мною, з братом чи з Любов'ю Сергіївною, що й я засвоїв звичку дивитись на неї просто, як на людину, якій немає нічого стидкого й небезпечного показувати, що її товариство мені приємне. За ввесь час мого з нею знайомства вона мені здавалася — іноді — то дуже негарною, то не дуже негарною дівчиною, але я навіть не запитував себе з приводу неї й разу: чи закоханий я, чи ні. Мені траплялося говорити з нею безпосередньо, але частіше я розмовляв із нею, звертаючи при ній мову до Любови Сергіївни або до Дмитра, і цей останній спосіб найбільше мені подобався. Мені було дуже приємно говорити при ній, слухати, як вона співає, і взагалі знати про її присутність у тій самій кімнаті, де був я; але думка про те, які будуть згодом мої відносини до Варусі, і мрії про саможертву для свого друга, якщо він закохається в мою сестру, вже рідко впадали мені в голову. Якщо мені приходили такі мрії й думки, то я, почуваючи, що мене задовольняє теперішнє, несвідомо намагався відганяти думку про майбутнє.
Незважаючи, проте, на це зближення, я визнавав і далі за свій доконечний обов'язок ховати від усієї родини Нехлюдових і особливо від Варусі свої справжні почуття й нахили і силкувався показувати себе зовсім не таким юнаком, який я був справді, і навіть таким, якого справді не могло й бути. Я намагався удавати з себе палкого, захоплювався, ахкав, робив палкі жести, коли мені щонебудь начебто подобалось, разом із тим намагався удавати байдужого до всякого незвичайного випадку, удавати, що я сміюсь з усього, що для мене немає нічого святого і що, разом із тим, я добрий спостерігач; намагався здаватись логічним в усіх своїх вчинках, точним і акуратним у житті і разом із тим удавав, що презирливо ставлюсь до всього матеріального. Можна сміливо сказати, що я був насправді далеко кращий, ніж та чудна істота, що я намагався її удавати я себе; але все ж і такого, яким я хотів видаватись, Нехлюдови полюбили мене і, на моє щастя, не вірили, здається, моїм прикидам. Тільки Любов Сергіївна, що вважала мене за великого егоїста, безбожника й глузовника, здається, не любила мене й часто сварилася зі мною, гнівалася й дивувала мене своїми уривчастими, беззв'язковими фразами. Але Дмитро мав із нею ті єамі чудні, більше ніж товариські відносини й говорив, що її ніхтом не розуміє і що вона надзвичайно багато робить йому добра. Його приязнь до неї так само, як і раніше, великого жалю завдавала всій родині.
Якось Варуся, розмовляючи зі мною про цей незрозргілий для нас усіх зв'язок, пояснила його так:
— Дмитро гоноровита людина. Він дуже гордий і, незважаючи на ввесь свій розум, дуже любить, щоб його хвалили й на нього дивувались, любить бути завжди першим, а тітонька в простоті душевній перебуває перед ним в адмірації і не має досить такту, щоб приховати цю адмірацію від нього, і виходить, що вона лестить його, тільки не удавано, а щиро.
Ці слова я запам'ятав, і потім, обмірковуючи їх, я не міг не подумати, що Варуся дуже розумна, і наслідком цього я з радістю підніс її в своїй думці. Щоразу, коли я отак підносив її, я робив це хоч і з радістю, але додержуючи якоїсь суворої міри, і ніколи не доходив до захвату, крайньої точки цього ((піднесення)). Так, коли Софія Іванівна, що їй ніколи не набридало говорити за свою племінницю, розповіла мені, як Варуся на селі, ще дитиною бувши, чотири роки тому віддала без дозволу всі свої платтячка й черевички селянським дітям, так що треба було їх відбирати назад, я не відразу сприйняв цей факт, як гідний того, щоб Варусю ще раз піднести в моїй думці, а ще й кепкував із неї за такий непрактичний погляд на речі.
Коли у Нехлюдових бували гості і, серед інших, іноді Володя
Й ДубкОВ, Я СаМОВДОВОЛеНО І З ДеяКОЮ СВІДОМІСТЮ СИЛИ ((СВОЄЇ"
людини поступався назад, не говорив і тільки слухав, що говорили інші, і все, що говорили інші, здавалося мені до такої міри неймовірно дурним, що я дивувався сам собі, як така розумна, логічна жінка, як княгиня, і вся її логічна родина могла слухати ці дурниці й відповідати на них? Коли б мені стукнуло тоді в голову порівняти до того, що говорили інші, те, що говорив я сам, коли не було гостей, я, мабуть, ніяк не дивувався б. Ще менше я дивувався б, якби я повірив, що наші сем'лни—Свдокія Василівна, Любочка й Катруся—були такі само-жінки, як і всі, ніяк не гірші за інших, і згадав би про що цілими вечорами говорили, весело всміхаючись Дубков, Катруся та Свдокія Василівна; як майже щоразу Дубков, причепившись до якої небудь приключки, читав із чуттям вірші: "Au banquet de la vie, infortuné convive..." або уривки з ((Демона", і взагалі з яким задоволенням і які теревені правили вони протягом кількох годин уряд.
Зрозуміла річ, що, коли бували гості, Варуся менше звертала на мене уваги, ніж коли ми були самі, і тоді вже не було ні читання, ні музики, що я її дуже любив слухати. Розмовляючи з гостями, вона позбувалася для мене головної своєї принади—спокійної розсудливости й простоти. Пам'ятаю, як вона говорила з моїм братом про театр та погоду, і це чудно вразило мене. Я знав, що Володя над усе в світі уникав банальностей і ненавидів їх, Варуся теж завжди глузувала з удавано-цікавих розмов про погоду і т.д., —чому ж, зійшовшись удвох, вони обидва казали огидні банальності, і ніби соромлячись одне за одного? Щоразу після таких розмов я нишком злостився на Варусю, другого дня сміявся з гостей, що були, але мені була дедалі приємніше бути самому лише в —родинному колі Нех-людових. І треба відзначити, що більшу втіху я починав мати від Дмитра тоді, коли був із ним у вітальні його матері, ніяс сам — на — сам.