Коли я бував закоханий у незнайомих і особливо заміжніх жінок, на мене нападала несміливість ще в тисячу разів дужча за ту, що я її відчував з Софійкою. Я боявся над усе в світі того, щоб мій предмет не довідався про мою любов і навіть про моє існування. Мені здавалось, що якби вона довідалася про моє ДО неї почуття, то це було б для неї такою образою, якої вона не могла б мені вибачити ніколи. І справді, якби ця амазонка знала докладно, як я, дивлячись на неї з-за льокаївг мріяв, укравши її, повезтп на село і як із нею там жити й що
З нею робити, може, вона справедливо б дуже образилась. Але я не міг ясно зрозуміти того, що, знаючи мене, вона не могла ще знати відразу всіх моїх думок про неї і що тому нічого не було стидного в тому, щоб просто познайомитись із нею.
Вдруге я закохався в Софійку, побачивши її у сестри. Друге кохання моє до неї вже давно пройшло, але я закохався втретє наслідком того, що Любочка дала мені зошит із віршиками, що їх переписувала Софійка, де "Демон" Лєрмонтова був у багатьох драматично-любовних місцях підкреслений червоним атраментом і закладений квіточками. Згадавши, як Володя торік цілував гаманець своєї пасії, я попробував зробити те саме, і справді, коли я сам увечері в своїй кімнаті почав мріяти, дивлячись на квітку, і тулити її до губів, то відчув якийсь приємно-плаксивий настрій і знову був закоханий або думав так протягом кількох днів.
Втретє, нарешті, за цю зиму я закохався в панночку, що в неї був закоханий Володя і що їздила до нас. У цій панночці, як я тепер пригадую, нічогісінько не було гарного, і саме того гарного, що мені звичайно подобалось. Вона була дочка відомої московської розумної й ученої дами, маленька, худенька, з довгими русими англійськими пуклями і з прозорим профілем. Усі казали, що ця панночка розумніша й ученіша за свою матір; але я ніяк не міг мати про це своєї думки, тому що, відчуваючи якийсь побожний страх * перед її розумом та вченістю, я тільки один раз говорив із нею, та й то з надзвичайним трепетом. Але захоплення Володі, який, виявляючи свій захват, ніколи не вважав на присутніх, передалося мені з такою силою, що я палко закохався в цю панночку. Знаючи, що Володі буде неприємно довідатись про те, що два б р а т і к и закохалися в одну дівчину, я не казав йому за своє кохання. Мені ж, навпаки, в цьому почутті найбільше радости давала думка, що кохання наше чисте, що хоч об'єкт його—одна й та сама прекрасна істота,—ми лишаємось дружні й ладні, якщо треба буде, жертвувати собою один для одного. А втім, щодо готовости яєертвувати, Володя, здається, не зовсім приставав на мою думку, бо він був так ревно закоханий, що хотів дати ляпаса й викликати на дуель одного справжнього таки дипломата, про якого говорили, що він, нібито, мав оженитись із нею. Мені ж дуже приємно було жертвувати своїм почуттям може через те, що це дуже було не важко, бо з цією панночкою я тільки раз кучеряво поговорив про велике значіння вченої музики, і кохання моє, хоч як намагався підтримати його, погасло на другому тижні.
XXXVIII. СВІТ
Світські розваги, що їм, вступаючи до університету, я мріяв віддатись, наслідуючи старшого брата, зовсім розчарували мене тієї зими. Володя танцював дуже багато, тато теж їздив по балах із своєю молодою дружиною; але мене, мабуть, вважали або за надто молодого, або за нездатного до цих розваг, і ніхто не брав мене в ті доми, де давали бенкети. Незважаючи на обітницю одвертости з Дмитром, я нікому, і йому теж, не казав про те, як мені хотілось їздити на бенкети і як боляче й прикро було, що мене забували і, видимо, вважали за якогось філософа, якого я наслідком того з себе й удавав.
Але цієї зими була вечірка у княгині Корнакової. Вона сама запросила всіх нас і разом з усіма мене, і я вперше мав їхати, на баль. Володя, перед тим, як їхати, прийшов до мене в кімнату й хотів бачити, як я приберуся. Мене дуже здивував і збентежив цей його вчинок. Мені здавалось, що бажання бути гарно вбраному дуже стидка річ, і що треба з ним ховатись; він же, навпаки, вважав це бажання за таке нрироднє й доконечне, що цілком одверто говорив, що боїться, щоб я не осоромився. Він звелів мені обов'язково взути лакові чоботи, вжахнувся, коли я хотів одягати замшеві рукавички, почепив мені годинника якимось особливим способом і повіз на Кузнецький міст до перукаря. Мені звили волосся. Володя одійшов і подивився на мене здаля.
— От, тепер добре, тільки невже не можна пригладити цього чубчика?—сказав він, звертаючись до перукаря.
Але скільки не мазав m-r Charles якоюсь липкою есенцією мій чубчик, він усе ж настобурчився, коли я надів капелюшка і взагалі моя звита постать здавалася ще далеко гірша, ніж раніше. Мене могла врятувати лише афектація недбалости. Тільки в такому вигляді я був хоч трошки пристойний.
Володя, здається, був тієї самої думки, бо він попросив мене розбити звите волосся, і коли я зробив це і все ж було недобре, він більше не дивився на мене й усю дорогу до Корна-кових був мовчазний і сумний.
До Корнакових я разом із Володею увійшов сміливо; але коли мене княгиня запросила до танців і я чомусь, дарма що їхав з однією думкою — танцювати дуже багато, сказав, що я не танцюю,—я звомпив і, лишившись сам між незнайомими людьми, вдався в свою звичайну непереможну, дедалі більшу несміливість. Я мовчки стояв на своєму місці цілий вечір.
Підчас вальсу одна з князівен підійшла до мене і з властивою всій родині офіційною чемністю запитала мене: "чого я не танцюю?" Пам'ятаю як я сторопів, почувши це запитання, але як разом із тим, цілком мимоволі, на обличчі моєму розпустилася самовдоволена усмішка, і я почав говорити по-францу-зькому, пишномовно і з вставними реченнями таку нісенітницю,, що її мені тепер, навіть через десятки років, сором згадати. Мабуть, так вплинула на мене музика, що збуджувала мої нерви й заглушала, як я гадав, не зовсім зрозумілу частину моєї промови. Я говорив щось про вищий світ, про нікчемність людей та жінок і, нарешті, так замоловся, що зупинився на половині слова якоїсь фрази, якої не було ніякої змоги закінчити.