Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Сторінка 85 з 96

Лев Толстой

З того часу, як ми приїхали, Є)піфанови тільки двічі були в нас, і раз ми всі їздили до них. Після ж Петра, коли на таткові іменини були вони й сила інших гостей, стосунки наші З фпіфановими чомусь зовсім увірвались, і тільки тато сам їздив до них, як і раніше.

За той короткий час, що я бачив тата вкупі з Дунечкою, як її звала мати, от що я встиг помітити. Тато був завжди в тому щасливому настрою, що вразив мене в ньому в день нашого приїзду. Він був такий веселий, молодий, повний життя й щасливий, що промені цього щастя поширювались на всіх довкола й мимоволі заражали їх таким самим настроєм. Він і на крок не відходив від євдокії Василівни, коли вона була в кімнаті, ввесь час говорив їй такі солоденьки компліменти, що мені соромно було за нього, або мовчки, дивлячись на неї, якось палко й самовдоволено смикав плечем і покахикував, а іноді, всміхаючись, говорив з нею навіть пошепки; але все це він робив із тим виразом, так, яс а р т у ю ч и, що був властивий йому в найсерйозніших справах.

євдокія Василівна, здавалося, засвоїла собі від тата вираз щастя, що в цей час блищав у її великих блакитних очах майже Завжди, крім тих хвилин, коли на неї раптом находила така несміливість, що мені, який знав це почуття, було жалко й боляче дивитись н& неї. Під такі хвилини вона, видимо, боялась кожного погляду й руху, їй здавалося, що всі дивляться на неї, думають тільки про неї і все в ній вважають за непристойне. Вона злякано озиралася на всіх, кров раз-у-раз приливала й одливала від її обличчя, і вона починала голосно й сміливо говорити, здебільшого нісенітницю, почуваючи це, почуваючи,, що всі й тато це помічають, і червоніючи ще більше. Але в таких випадках тато й не помічав нісенітниці, він усе так сама палко, покахикуючи, з веселим захопленням дивився на неї. Я помітив, що напади песміливости, хоч і находили на Є;вдокік> Василівну без ніякої причини, іноді йшли зразу після того, як при татові згадували якунебудь молоду й гарну жінку. Часті переходи від задумливости до тієї чудної, ніякової веселости,, що про неї я вже казав, повторювання улюблених татових слів і зворотів, продовжування з іншими розмов, що їх почала вона З татом,—все це, якби дійовою особою був не мій батько і я був трохи доросліший, пояснило б мені стосунки тата й (~вдокії Василівни, але я нічого не підозрював, навіть і тоді, коли при мені тато, одержавши листа від Петра Васильовича, дуже був збентежений ним і до кінця серпня перестав їздити до Є;піфа-нових.

Наприкінці серпня тато знов почав їздити до сусідів і за день до нашого (мого й Володиного) від'їзду до Москви сповістив нас, що він жениться з 6|вдокією Василівною єпіфановою.

XXXV. ЯК МИ ПРИЙНЯЛИ цю ЗВІСТКУ

Напередодні цього офіційного повідомлення всі в домі вже знали й різно думали про це. Мімі не виходила цілий день із своєї кімнати й плакала. Катруся сиділа з нею й вийшла тільки на обід, з якимось ображеним виразом на обличчі, що його вона, звичайно, запозичила в своєї матері; Любочка, навпаки, була дуже весела й говорила за обідом, що вона знає чудовий секрет, якого, проте, вона нікому не розкаже.

— Нічого чудового немає в твоєму секреті,—сказав Володя, не пристаючи на її радість: — коли б ти могла думати про щонебудь серйозно, ти б зрозуміла, що це, навпаки, дуже погано.

Любочка здивовано, пильно подивилась па нього й замовкла.

По обіді*Володя хотів був узяти мене за руку, але, злякавшись, мабуть, що це скидатиметься на ніжність, тільки торкнув мене за лікоть і кивнув у залю.

— Ти знаєш, про який секрет говорила Любочка? — сказав він мені, переконавшись, що ми були самі.

Ми мало говорили з Володею сам-на-сам і про щонебудь серйозне,—отож, коли це траплялось, ми відчували обоє якусь ніяковість і в очах у нас починали "миготіти метелики", як говорив Володя; але тепер, побачивши збентеження в моїх очах, він пильно й серйозно дивився на мене, ніби говорив: "тут нема чого бентежитись, адже ми брати й повинні порадитись між собою у важливій родинній справі". Я зрозумів його, і він казав далі:

— Тато жениться з Спіфановою! ти знаєш? Я кивнув головою, бо вже чув про це.

— А це дуже недобре,—казав Володя.

— Чому саме?

— Чому?гг-відповів він із досадою.—Дуже приємно мати такого дядька-заїку, полковника, і всю цю родню. Та й вона тільки тепер здається доброю й нічого, а хто її знає, що буде. Нам, правда, воно все одно, але Любочка незабаром має вийти в світ. З такою belle-mère не дуже приємно, вона навіть по-французькому недобре говорить і які маніри вона може їй дати? Пуасардка й більш нічого; ну, правда, добра, але все ж пуасардка,—закінчив Володя, видимо дуже задоволений з цієї назви "пуасардка".

Хоч і дуже дивно мені було, що Володя так спокійно обговорює татів вибір, але мені здавалося, що він має рацію.

— З якої ж причини тато жениться?—спитав я.

— Це темна історія, хто його знає; я знаю тільки, що Петро Васильович умовляв його женитись, що тато не хотів, а потім йому прийшла фантазія, якесь лицарство— темна історія. Я тепер тільки почав розуміти батька, — говорив далі Володя (те, що він назвав його батьком, а не татом, боляче мене вразило):—що він чудова людина, добрий і розумний, але такої легковажності! й вітрогонства... це дивна річ! Він не може спокійно бачити жінки. Адже ти знаєш, що немає жінки, що її він знав би й не закохався? Ти знаєпі, воно й Мімі теж!

— Та невже?

— Я тобі кажу; я нещодавно довідався, що він був закоханий у Мімі, коли вона була молода, вірші їй писав, і в них щось було. Мімі досі страждає.—І Володя засміявся.

— Не може того бути! —сказав я здивовано.

— Але" головне,—казав далі Володя знов серйозно й раптом починаючи говорити по-французькому, — усім нашим родичам який приємний буде такий шлюб! І діти ж у неї, мабуть, будуть.

Мене так вразив здоровий розум і передбачення Володі, що я не знав, що відповідати.

Тут підійшла до нас Любочка.

— Так ви знаєте?—спитала вона з радісним обличчям.

— Так,—сказав Володя,—тільки я дивуюся, Любочка; адже ж ти вже не в пелюшках дитина. Яка тобі з того радість, що тато жениться з якоюсь поганню?

Любочка раптом зробила серйозне обличчя й замислилася.