В гущавині цій завжди вільготно, пахне густим вічним затишком, повутинням, падалишнім яблуком, що, чорніючи, вже валяється на прілій землі, малиною, іноді й лісовою блощицею, яку проковтнеш випадком із ягодою й швидче заїдаєш другою. Посуваючись уперед, полохаєш горобців, що завжди живуть у тій гущавині, чуєш їх полохливе цвірінькання й удари об гілки їхніх маленьких, швидких крилець, чуєш дзижчання на одному місці жирової бдясоли й денебудь на доріжці кроки садівника, пришелепуватого Якпма, і його вічне бурмотіння собі під ніс. Думаєш собі: сені! ні йому, ні будь-кому в світі не знайти мене тут!.." обома руками вправо і уліво знімаєш із білих конічних стеблин соковиті ягоди і з насолодою ковтаєш одну по одній. Ноги, навіть вище колін, до нитки мокрі, в голові яканебудь неймовірна нісенітниця (товчеш у думці тисячу разів уряд і-і-і по-о-о-одвадця-а-ать і-і-і— ві-сім), руки й ноги крізь промочені штани пожалено кропивою, голову вже починає пекти прямовісне соняшне проміння, їсти давно вже не хочеться, а все сидиш у гущавині, поглядуєш, послухуєш, подумуєш і несвідомо обриваєш і ковтаєш найкращі ягоди.
Годині об одинадцятій я звичайно приходив до вітальні, здебільшого після чаю, коли вже дами сиділи кожна за своїм ділом. Коло першого вікна, зі спущеною від сонця небіленою полотняною завісою, крізь щілини в якій гаряче сонце кладе на все, що трапляється на дорозі, такі блискучі вогненні кружальця, що очам боляче дивитись на них, стоять п'ялечка, по білому полотну яких тихо гуляють мухи. За п'яльцями сидить Мімі, раз-у-раз сердито стріпуючи головою й пересуваючись З місця на місце від сонця, що, раптом прорвавшись денебудь, покладе їй то там, то там на обличчі або на руці вогненну смугу. Крізь інші три вікна, з тінями рям, лежать суцільні яскраві чотирикутники; на непофарбованій підлозі вітальні на одному з них, старим звичаєм, лежить Милка і, наставивши вуха, придивляється до мух, що ходять по світлому чотирикутнику. Катруся виплітає щонебудь або читає, сидячи на канапі, і нетерпляче відмахується своїми біленькими ручками, що здаються прозорими, в яскравому світлі, або, зморщившись трусить головою, щоб вигнати муху, яка залізла в золотаве густе волосся й б'ється там. Любочка ходить туди й сюди по кімнаті, заклавши за спину руки, вичікуючи, щоб піти в садок, або грає на фортепіяні якунебудь п'єсу, що в ній я кожну нотку давно Знаю. Я сідаю денебудь, слухаю цю музику або читання й чекаю того, коли мені самому можна буде сісти за фортепіяно. По обіді я іноді тішив дівчат тим, що їздив із ними верхи (я вважав, що ходити гуляти пішки—не відповідає моєму вікові й становищу в світі). І наші прогулянки, підчас яких я проводжу їх по надзвичайних місцях та ярах, бувають дуяїе приємні. З нами трапляються іноді пригоди, де я виявляю себе молодцем, і дами хвалять мою їзду й сміливість і вважають мене за свого патрона. Ввечері, якщо гостей нікого немає, після чаю, що ми його п'ємо в холодкуватій галереї, і після проходки З татом по хазяйству, я лягаю на старе своє місце, у вольтерівське крісло, і, слухаючи Катрусину або Любочкину музику, читаю й разом із тим мрію по-старому. Іноді, лишившись сам у вітальні, коли Любочка грає якунебудь старовинну п'єсє, я мимоволі кидаю книжку і, вдивляючись через розчинені двері на балькон у кучеряве висяче гілля високих берез, що на них уже заходить вечірня тінь, і в чисте небо, де, коли придивитись пильно, раптом показується ніби порошниста, жовтувата пляминка й знову зникає, і, прислухаючись до звуків музики З залі, рипіння воріт, бабських голосів та череди, що поверта-
ється на село,—я раптом живо згадую і Наталю Савівну, і maman, і Карла Івановича, і мені на хвилину робиться сумно. Але душа моя така сповнена в цей час життям і надіями, що спогади ці тільки крилом торкають мене й летять далі.
По вечері й іноді по нічній проходці з кимнебудь у садку— сам я боявся ходити темними алеями—я йшов сам спати на підлозі на галерею, що, незважаючи на мільйон нічних комарів, які поїдом мене їли, давало мені велику приємність.
Коли місяць був у повні, я часто цілі ночі наскрізь просиджував на своєму матрасі, вдивляючись у світло й тіні, прислухаючись до тиші й звуків, мріючи про різні речі, переважно про поетичні, сласне життя, яке мені тоді здавалося найвищим щастям у житті, і сумуючи з приводу того, що мені досі доводиться лише уявляти собі його. Було, як усі розійдуться й вогники з вітальні перейдуть у верхні кімнати, де чутні робляться ягіночі голоси й стукання вікон, що відчиняються й зачиняються, я йду на галерею й ходжу там, пожадливо прислухаючись до всіх звуків еудинка, що засинає. Доти, поки є маленька безпідставна надія хоч на неповне таке щастя, що про нього я мрію, я ще не моясу спокійно будувати для себе уявлюване щастя.
Ледве вчувається мені найменший звук босих кроків, кахикання, зідхання, стукне вікно, зашелестить чиясь сукня—я зіскакую з ліжка, прислухаюсь, мов той злодій, приглядаюсь і без видимої причини хвилююся. Але от—вогники зникають у верхніх вікнах, звуки кроків і гомону замінюються хропінням, вартівник по-нічному починає калатати в дошку, сад зробився і темніший, і ясніший, скоро зникли в ньому смуги червоного світла З вікон, останнє світло з буфета переходить до передпокою, прокладаючи смугу світла по росяному саду, і мені видко через вікно згорбену постать Фоки, що в кофточці, зі свічкою в руках, іде до своєї постелі. Часто я вбачав велику хвилюючу насолоду в тім, щоб, крадучись по мокрій траві в чорній тіні будинка, підходити до вікна передпокою і, затаївши дух, слухати хропіння хлопчика, покректування Фоки, який гадав, що його ніхто не чує, і звуки його старечого голосу, що довго-довго читав молитви. Нарешті, гасилася його остання свічка, вікно зачинялося, я лишався сам-самісінький і, боязко озираючись на всі вікна, чи не видно денебудь коло клюмби чи коло мого ліжка білої жінки, ристю біг нає галерею. І от тепер я лягав на свою постелю лицем до садка, і, закрившись, скільки можна було, від комарів та каясанів, дивився в садок, слухав нічні звуки і мріяв про любов та щастя.