Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Сторінка 73 з 96

Лев Толстой

— Так, для мене, — сказав я, — приязнь Дмитрова — річ корисна, але я не можу йому бути корисний: він у тисячу разів кращий за мене. (Дмитро не міг чути того, що я говорив, інакше я боявся б, що він почує нещирість моїх слів).

Княгиня засміялася знов неприроднім, їй природнім сміхом.

— Ну, а його послухати, — сказала вона, — так c'est vous qui êtes un petit monstre de perfection.

"Monstre de perfection — це чудово, треба запам'ятати", подумав я.

— Але, проте, не кажучи за вас, він на це майстер, — говорила вона далі зниженим голосом (що було мені особливо приємно) й показуючи очима на Любов Сергіївну: — він відкрив у бідній тітоньці (так звалась у них Любов Сергіївна), яку я двадцять років знаю з її Сюзеткою, такі гідності, яких я й не сподівалася... Варусю, скажи дати мені шклянку води, — додала вона, знов подивившись у далечінь, вирішивши, мабуть, що було ще зарано або й зовсім не треба звірятися мені з родинними взаєминами, — або ні, краще він піде. Він нічого не робить, а ти читай. Ідіть, мій друже, прямо в двері і, пройшовши п'ятнадцять кроків, зупиніться й скажіть голосно: "Петре., дай Марії Іванівні шклянку води",—сказала вона мені й знову злегка засміялася своїм неприроднім сміхом.

"Мабуть, вона хоче про мене говорити, — подумав я, виходячи з кімнати, — мабуть, хоче сказати, що вона помітила, що я дуже й дуже розумний юнак". Я не встиг ще пройти п'ятнадцяті" кроків, як товста задихана Софія Іванівна, одначе швидкою й легкою ходою, наздогнала мене.

— Merci, mon cher, — сказала вона: — я сама йду туди, так скажу.

XXIV. ЛЮБОВ

Софія Іванівна, як я її згодом узнав, була одна з тих небагатьох немолодих жінок, народжених для родинного життя, яким доля не дала цього щастя і які наслідком цього ввесь той запас любови, що так довго зберігався, зростав і міцнішав у їхньому серці для дітей і чоловіка, вирішають раптом проливати на кількох обранців.

І запас цей у старих дівчат такого роду буває такий невичерпний, що, незважаючи на те, що обранців багато, ще лишається багато любови, яку вони зливають на всіх навколо себе, на всіх добрих і злих людей, з якими тільки стикаються вони в житті.

Любов буває:

1) красива,

2) самовіддана і

3) діяльна.

Я говорю не про любов молодого мужчини до молодої дівчини й навпаки, — я боюся цих ніжностей, я був такий нещасливий у житті, що ніколи не бачив у такій любові ані крихотки щастя, а тільки брехню, в якій похіть, подружні стосунки, гроші, бажання зв'язати чи розв'язати собі руки так заплутували саме почуття, що нічого не можна будо зрозуміти. Я говорю про любов до людини, яка, залежно від більшої чи меншої сили душі, зосереджується на одному, на кількох чи проливається на багатьох: про любов до матері, до батька, до брата, до дітей, до товариша, до подруги, до одноплеменця, про любов до людини.

Любов красива є любов краси самого почуття й його виразу. Для людей, що так люблять, об'єкт любови милий лише стільки, скільки він збуджує те приємне почуття, з розуміння й проявів якого вони мають насолоду. Людей, що люблять красивою любов'ю, дуже мало цікавить взаємність, як щось таке, що не має ніякого значіння для краси й приємности почуття. Вони часто змінюють об'єктів своєї любови, бо головна мета їхня лише та, щоб приємне почуття люббви завжди збуджувати. Щоб підтримати в собі це приємне почуття, вони завжди щонан-добірнішими словами говорять про свою любов як самому об'єктові, так і всім тим, кого навіть ця любов аж ніяк не цікавить. В нашій батьківщині люди певної кляси, що люблять красиво, не лише всім розповідають про свою любов, але розповідають про неї неодмінно французькою мовою. Смішно й чудно сказати, але я певен, що було дуже, багато й тепер є багата людей певної верстви,' особливо жінок, у яких любов до друзівє чоловіків, дітей відразу б зникла, якби їм тільки : заборонили говорити про неї по-французькому..

Другий вид любови — любов самовіддана — це любов до процесу офірування собою для об'єкта любови, не звертаючи жодної уваги на те, гірше чи краще* від цих жертв тому об'єктові. ((Нема ніякої неприємности, що її я не наважився б зробити самому собі, аби довести всьому світові і йому або їй свою відданість". От формула цієї любови. Люди, що люблять так, ніколи не вірять у взаємність (бож іще почесніша річ — офірувати собою для того, хто мене не розуміє), завжди бувають недужні, що також збільшує заслугу жертов; здебільшого вони сталі, бо їм важко було б утратити заслугу тих жертов, що їх вони зробили об'єктові своєї любови; завжди ладні вмерти, щоб довести йому чи ї й, всю свою відданість, але гордують дрібними повсякденними доказами, любови, в яких не треба особливих поривів самовідданости. їм усе одно, чи добре ви їли, чи добре спали, чи весело вам, чи ви здорові, і вони нічого не зроблять для того, щоб дати вам усе це, якщо можуть його дати; але стати під кулю, кинутись у воду, у вогонь, зачахнути З любови — на це вони завжди готові, аби трапилася нагода. Крім того, люди, схильні до любови самовідданої, завжди пишаються своєю любов'ю, вони вимогливі, ревниві, недовірливі і — чудно сказати — бажають своїм об'єктам небезпеки, щоб урятувати їх від нещастя, щоб утішати, і навіть пороків, щоб боротись із ними.

Ви самі живете на селі з своєю дружиною, що любить вас самовіддано. Ви здорові, спокійні, у вас є робота, яку ви любите; дружина ваша, що так вас любить, така недужна, що не може ходити ні коло хатнього господарства, переданого на руки челяді, ні коло дітей, що на руках у нянь, чи коло будь-якого діла, яке б вона любила, бо вона нічого не любить, опріч вас. Вона видимо хвора, але, щоб вас не засмутити, не хоче говорити вам цього; вона видимо нудиться, але для вас вона ладна нудитись усе життя; її видимо губить те, що ви так ретельно ставитесь до своєї справи (хоч би яка вона була: полювання, книги, господарство, служба); вона бачить, що ця робота загубить вас, але вона мовчить і терпить. Але от ви захворіли, — дружина, що любить вас, забуває про свою хворість і, незважаючи на ваші прохання не мучити себе даремно, не відходить від вашого ліжка, і ви кожну мить відчуваєте на собі її співчутливий погляд, що говорить: "щож, я казала, але мені все одно, і я однаково не залишу тебе". Вранці вам трохи полегшало, ви виходите в другу кімнату: в кімнаті не топлено, не прибрано; супу, що його тільки й можна вам їсти, поварові не замовлено, по єііки не послано; але виснажена невиспаною ніччю дружина, що любить вас, з тим і самим виразом співчуття дивиться на вас, ходить навшпиньках і пошепки дає челяді незвичні й неясні накази. Ви хочете читати — дружина, що любить вас, говорить вам, зідхаючи, що вона знає, що ви її не слухатимете, гніватиметесь на неї, але вона вже звикла да цього, — вам краще не читати; ви хочете пройти по кімнаті — вам цього теж краще не робити; ви хочете погомоніти з приятелем, що приїхав до вас — вам краще не говорити. Вночі знов у вас жар, ви хочете забутись, але дружина, що любить вас, худа, бліда, зрідка зідхаючи, в півсвітлі каганця сидить насупроти вас у кріслі й найменшим порухом, найменшим звуком збуджуй в вас почуття досади й нетерплячки. Ви маєте слугу, який залюбки й чудово служить вам, бо виспався вдень і має за свою службу платню, але вона не дозволяє йому служити вам. Вона все робить сама своїми безсилими, незвичними пальцями, за якими ви не можете не стежити з затамованою злістю, коли ці білі пальці даремно намагаються відіткнути флякон, гасять свічку, проливають ліки чи гидливо торкаються до вас. Якщо ви нетерпляча, гаряча людина й просите її піти геть, ви почуєте своїм роздратованим, болісним слухом, як вона за дверима покірно зідхатиме та плакатиме, і шепотітиме якінебудь дурниці вашому слузі. Нарешті, якщо ви не вмерли, дружина ваша, що любить вас, яка не спала двадцять ночей, поки ви хворіли (що вона раз-у-раз вам повторює), робиться хвора, марніє, страждає й ще менше виявляє здатности до будь-якої роботи, і в той час, як ви перебуваєте в нормальному стані, вона виявляє свою любов самовідданости тільки тихою нудьгою, яка мимоволі передається вам і всім довкола вас.