— Ти питаєш, чи я гадаю одружитись із нею?—спитав він мене, знов червоніючи, але сміливо, повернувшись, дивлячись мені в лице...
"Що ж, справді,—подумав я, заспокоюючи себе,—це нічого, ми дорослі, два приятеля, їдемо фаетоном і обговорюємо наше майбутнє життя. Всякому навіть приємно було б тепер зі сторони послухати й подивитись на нас".
— Чому ж ні?—казав він далі, після моєї позитивної відповіді.—Адже моя мета як і всякої розсудливої людини—бути щасливому й хорошому, скільки можна; і з нею, якщо тільки вона того схоче, коли я буду цілком незалежний, я з нею буду й щасливий, і кращий, ніж із першою красунею в світі".
За такими розмовами ми й не помітили, як під'їжджали до Кунцева, не помітили й того, що небо вкрилося хмарами й збирався дощик. Сонце вже було невисоко, праворуч, над старими деревами кунцевського садка, і половину блискучого червоного кола закривала сіра, досить щільна хмара; з другої половини скалками виривалось роздрібнене вогняне проміння й дивно-яскраво освітлювало старі дерева садка, що непорушно блищали своїми зеленими густими верхівками ще на ясному, освітленому місці небесної блакиті. Блиск і світло цього краю неба гостро відрізнялись від фіялкової тяжкої хмари, яка залягла перед нами над молодим березняком, що виднів на обрію.
Трошки вправоруч видко було вже з-за кущів та дерев різнобарвні дахи дачних будинків, декотрі з яких відбивали на собі блискуче проміння сонця, а декотрі приймали на себе сумний колір другої сторони неба. Ліворуч унизу синів непорушний <угав, оточений блідо-зеленими рокитами, що темно відбивались на його матовій, наче опуклій поверхні. За ставом слалося пів-горою парове чорне поле, і пряма лінія яскраво-зеленої межі, що перетинала його, йшла в далечінь і впиралася в чорно-синій грізний виднокруг. З обох боків м'якої дороги, якою рівномірно біг, похитуючись, фаетон, різко зеленіло соковите зруніле жито, що подекуди почало вже йти в дудку. В повітрі було зовсім тихо й пахло свіжістю; зелень дерев, листя й жита була непорушна й надзвичайно чиста та яскрава. Здавалося, кожен листок, кожна билинка жили своїм окремим повним і щасливим життям. Коло дороги я помітив чорнувату стежку, що вилася між темнозеле-ним житом, що вже більше піднялося, ніж на п'ядь, і ця стежка чомусь надзвичайно живо нагадала мені село й у наслідок згадки про село, за якоюсь чудною асоціяцією думок, надзвичайно живо нагадала мені Софійку й те, що я в неї закоханий.
Незважаючи на всю мою приязнь до Дмитра й на радість, що він мені давав її своєю одвертістю, мені не хотілось більше нічого знати про його почуття й наміри до Любови Сергіївни, а конче хотілося розказати про своє кохання до Софійки, яке мені здавалося коханням далеко вищого ґатунку. Але я чомусь не наважився сказати йому прямо свої думки про те, як буде добре, коли я, одружившись із Софійкою, житиму на селі, як у мене будуть маленькі діти, що, плазуючи по підлозі, зватимуть мене татком, і як я зрадію, коли він із своєю дружиною, Любов'ю Сергіївною, приїде до мене в подорожньому вбранні... а сказав замість усього цього, вказуючи на сонце, що саме заходило: "Дмитре, подивись, яка розкіш!" 4
Дмитро нічого не сказав мені, видимо незадоволеиий із того, що на його признання, яке, мабуть, не легко було йому зробити, я відповідав, звертаючи його увагу на природу, до якої він, взагалі, ставився байдуже. Природа діяла на нього зовсім по-іншому, ніж на мене: вона діяла на нього не так красою, як цікавістю; він любив її більше розумом, ніж почуттям.
— Я дуже щасливий,—сказав я йому слідом за цим, не звертаючи уваги на те, що він, видимо, поринув у свої думки й був цілком байдужий до того, що я міг сказати йому:—адже я тобі казав, пам'ятаєш, за одну панночку, в яку я був закоханий, бувши дитиною; я бачив її сьогодні,—провадив я далі з захопленням,—і тепер цілком закоханий у неї...
1 я розповів йому, дарма, що на його обличчі був увесь час вираз байдужости, про своє кохання й про всі свої пляни щодо майбутнього родинного щастя. 1 дивна річ,—скоро я розказав докладно про всю силу свого почуття, як ту яс мить і відчувє що це почуття почало зменшуватись.
Дощик захватив нас, коли ми вже повернули в березову алею, що вела до дачі. Але він не намочив нас. Я знав, що йшов дощик, лише з того, що кілька крапель упало мені на ніс та на руку і щось заляпало по молодих клейких листочках берез, які, непорушно звісивши свої кучеряві віти, здавалося, з насолодою, що виявлялася в тому сильному запаху, яким вони сповнювали алею, приймали на себе ці чисті, прозорі краплини. Ми вийшли З фаетону, щоб швидче перебігти до будинка садком. Але коло самого входу в будинок стикнулнся з чотирма дамами, з яких дві з роботами, одна з книжкою, а одна з собачкою швидким кроком ішли з другого боку. Дмитро тут ясе відрекомендував мене своїй матері, сестрі, тітці й Любові Сергіївні. На секунду вони зупинилися, але дощик починав накрапати частіше та частіше.
— Ходімо на галерею, там ти його ще раз познайомиш із нами,—сказала та, що я її прийняв за Дмитрову матір, і ми разом із дамами зійшли на сходи.
XXIII. НЕХЛЮДОВИ
Спочатку з усього цього товариства найбільше вразила мене Любов Сергіївна, що, держачи на руках болонку, позад усіх у товстих вєязаних черевиках підіймалася на сходи, і разів зо два Зупинившись, уважно оглянулась на мене й відразу після цього поцілувала собачку. Вона була дуже негарна з себе: руда, худор-лява, невисока на зріст, трохи кривобока. Що робило ще більш негарним її негарне обличчя —це чудна зачіска з проділем із-боку. (Одна з тих зачісок, що їх вигадують для себе лисі жінки). Я не міг знайти в ній жодної красивої риси, хоч дуже старався, шануючи свого друга. Навіть карі очі її, справді добрі, були надто малі, тьмяні й аж ніяк не красиві; навіть руки, ця характеристична ознака, хоч і невеликі й непогані формою,, були червоні й шаршаві.
Коли я слідом за ними ввійшов на терасу, кожна з дам — опріч Варусі, Дмитрової сестри, що тільки уважно подивилась на мене своїми великими темно-сірими очима, — сказала мені кілька слів, перше ніж вони знов узялись кожна до своєї роботи, а Варуся голосно почала читати книгу, що її вона держала в себе на колінях, заклавши пальцем.