Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Сторінка 67 з 96

Лев Толстой

XVIII. ВАЛАХШИ

Отож я поїхав сам. Перша візита була до Валахіної, що жила ближче від усіх, на Сівцевому Вражку. Я років зо три пе бачив Софійки, і любов моя до неї, звичайно, давним-давно пройшла, але в душі ще лишалася жива й зворушлива згадка про минуле дитяче кохання. Мені траплялося на протязі цих трьох років згадувати за нього з такою силою й виразністю, що я проливав сльози й почував себе знов закоханим, але це тривало лише кілька хвилин і поверталось знов нескоро.

Я знав, що Софійка з матір'ю були за кордоном, де вони пробули років зо два і де, як переказували, їх перекинуто з диліжансом і Софійці порізано обличчя розбитими шибками карети, через що вона, нібито, дуже споганіла. Ідучи до них, я живо згадував колишню Софійку й думав про те, яку я її побачу. Через те, що вона два роки була за кордоном, я уявляю її собі чомусь надзвичайно високою, з чудовим станом, серйозною й поважною, але надзвичайно привабливою. Моя уява відмовлялася уявляти її собі з обличчям, скаліченим рубцями; навпаки, чувши десь про щирого коханця, що лишився вірний своїй нареченій, хоч її й спотворила віспа, я намагався думати, що я закоханий у Софійці, для того, щоб мати заслугу, незважаючи на рубці, лишитися вірним їй. Взагалі під'їжджаючи до дому Валахіних, я не був закоханий, але, розворушивши в собі старі спогади про дохання, був добре підготовлений закохатись і дуже бажав цього, тимпаче, що я давно вже відчував сором, дивлячись на своїх закоханих приятелів, що я так відстав од них.

Валахіни жили в маленькому, чистенькому дерев'яному будинку, входити до якого треба було з двору. Двері відімкнув мені, коли я подзвонив у дзвоник, що був тоді в Москві великою новиною, малісінький, чисто вдягнений хлопчик. Він не вмів, або не хотів сказати мені, чи дома пани, і, лишивши самого в темному передпокою, зник у ще темнішому коридорі.

Я досить довго стояв у цій темній кімнаті, в якій, крім входу й коридора, були ще одні замкнені двері, і почасти дивувався тому, що в будинку так похмуро, а почасти гадав, що це так і має бути в людей, які були за кордоном. Хвилин через п'ять двері до залі відчинив зсередини той самий хлопчик, і він провів мене в чепурненьку, але не багату вітальню, куди слідом за мною ввійшла Софійка.

їй було сімнадцять років. Вона була дуже мала на зріст, дуже худорлява і обличчя їй було жовтавого нездорового кольору. Рубців на обличчі не було помітно ніяких, але чудові опуклі очі й ясна, добродушно-весела усмішка були ті самі, що я їх знав і любив у дитинстві. Я зовсім не сподівався побачити її таку й тому ніяк не міг відразу злити на неї те почуття, що приготував його дорогою. Вона подала мені руку за англійським звичаєм, що тоді було така новина, як і дзвоник, потисла одверто мені руку й посадовила поруч себе на дивані.

— Ах, як я рада, що бачу вас, любий Nicolas,—сказала вона, вдивляючись мені в обличчя з таким щирим виразом радости, що в словах: " любий Nicolas", я помітив товариський, а не протекторський тон. Вона, що мене дивувало, після подорожі за кордон, була ще простіша, миліша й рідніша в поводженні, ніж колись. Я помітив два маленькі рубчики коло носа й на брові, але чудові очі й усмішка були цілком такі, як у моїх спогадах, і блищали по-старому.

— Як ви змінилися! — казала вона: — зовсім великий стали. Ну, а я—як на ваш погляд?

— Ах, я б вас не пізнав,—відповів я, дарма що в той самий час думав, що я завжди пізнав би її. Я почував себе знов у тому безжурно-веселому настрою, в якому я п'ять років тому танцював з нею ґросфатера в бабусиній залі.

— Щож, дуже я спаганіла? — спитала вона, труснувши голівкою.

— Ні, зовсім ні, виросли трохи, солідніші стали, — похопився я відповісти,—але, навпаки... і навіть...

— Ну, та все одно; а пам'ятайте наші танці, ігри, St.-Jéro-me'a, m-me Dorat? (Я не пам'ятав ніякої m-me Dorat! вона, очевидно, захопилася радістю дитячих спогадів і плутала їх). Ах, чудова пора була!—говорила вона далі, і та сама посмішка, навіть краща за ту, що я носив її в пам'яті, і ввесь час ті самі очі блищали передо мною. За той час, коли вона говорила, я встиг подумати про той стан, у якому я перебував зараз, і вирішив сам із собою, що зараз я закоханий. І скоро я вирішив це, в ту ж саму мить де й дівся мій щасливий, безжурний настрій! Якийсь туман повив усе, що було передо мною, навіть її очі й усмішку; мені зробилося чогось соромно, я почервонів і втратив здатність говорити.

— Тепер не ті часи, — казала вона далі, зідхнувши й піднявши трохи брови:—далеко гірше все стало, і ми гірші стали— правда ж, Nicolas?

Я не міг відповідати й мовчки дивився на неї.

— Де тепер усі тодішні Івіни, Корнаковй? Памєятаєте?—говорила вона, з якоюсь цікавістю вдивляючись у моє зашаріле злякане обличчя.—Чудова була пора!

Я все ж таки не міг відповідати.

З цього тяжкого стану врятувало мене на якийсь час те, що ввійшла в кімнату стара Валахіна. Я встав, уклонився й знов відчув, що можу говорити: але зате з Софійкою сталася дивна зміна, коли прийшла мати: щезли враз її веселість та родинність, навіть усмішка зробилася не та, і вона раптом, опріч лише високого зросту, стала тією закордонною панночкою, яку я гадав знайти в ній. Здавалося така зміна не мала ніякої причини, бо мати її всміхалася так само приємно й у всіх рухах була така лагідна, як і колись. Валахіна сіла на велике крісло й показала мені місце коло себе. Дочці вона сказала щось по-англійському, і Софійка зараз же вийшла, що мені ще полегшило справу.' Валахіна розпитувала про родичів, про брата, про батька, потім розказала мені своє горе — втрату чоловіка, і вже, нарешті, почуваючи, що зі мною говорити нема про що, дивилась на мене мовчки, ніби кажучи: "Якщо ти тепер устанеш, попрощаєшся й поїдеш, то зробиш дуже добре, мій любий". Але зі мною трапилося щось дивне. Софійка повернулась у кімнату з своєю роботою й сіла в іншому кутку вітальні, так що я почував на собі її погляди. Поки Валахіна розповідала про втрату чоловіка, я ще раз ізгадав про те, що я закоханий, і подумав, ще, що, мабуть, і мати й дочка вже догадались про ije, і на мене знов найшов напад несміливості!, та такий, що я не міг і одним членом природньо поворухнути. Я знав, що для того, щоб підвестись і піти, я повинен буду думати про те, куди поставити ногу, що зробити з головою, що з рукою, — одне слово, я почував майже те саме, що й учора, коли випив півпляшки шампанського. Я передчував, що з усім цим не впораюсь і через те не можу встати, і справді не міг устати. Валахіна, мабуть, дивувалася з мого червоного, мов сукно, обличчя й. цілковитої непорушности; але я вирішив, що краще сидіти в такому стані, ніж рискувати якнебудь недоладно встати й піти. Так я й сидів досить довго, сподіваючись, що якийнебудь непередбачений випадок урятує мене з такого стану. Випадок цей трапився в особі непомітного ' юнака, що, як своя людина, ввійшов до кімнати й увічливо вклонився мені. Валахіна встала, перепрошуючи, що їй треба поговорити з своїм homme d'affaires, і здивовано "подивилась на мене, ніби не розуміючи мене 1к кажучи: "Якщо ви цілий вік хочете сидіти, так я вас не вижену". На велику силу я підвівся, але вже не мав змоги уклонитись, і, виходячи під співчутливим поглядом матері й дочки, зачепився за стілець, який зовсім не стояв на моїй дорозі, але зачепився тому, що всю свою увагу звернув на те, щоб не зачепитись за килим, який був під ногами. На чистому повітрі, проте—коли я помикався й постогнав так голосно, що навіть Кузьма кілька разів запитував: "чого зволите?"—почуття це розвіялося, і я почав досить спокійно роздумувати про моє кохання до Софійки та про її взаємини з матір'ю, які видалися мені чудними. Коли потім я розповів батькові про свої спостереження, він сказав: