Ми говорили й про тогосвітнє життя, і про мистецтво, і про службу, і про шлюб, і про виховання дітей, і ніколи нам і в голову не стукнуло, що все те, що ми говорили, були цілком таки дурниці. Це не спадало нам на думку тому, що дурниці, які "ми говорили, були розумні й милі дурниці; а ззамолоду ще цінуєш розум, віриш в нього. Ззамолоду всі сили спрямовані до майбутнього, і це майбутнє набуває таких різноманітних, живих і чарівних форм під упливом надії, заснованої не на досвідченості минулого, а на уявлюваній можливості щастя, що самі мрії про майбутнє щастя, які хтоніебудь зрозумів і до яких пристав, становлять уже справжнє щастя нього віку. В метафізичних мудруваннях, що бували одним із найголовніших предметів наших розмов, я любив ту хвилину, коли думки швидче й швидче йдуть одна по одній і, роблячись дедалі абстрактні-шими, доходять, нарешті, до такого ступня тріанности, що не вбачаєш можливости висловити їх і, бажаючи сказати те, що думаєш, говориш зовсім інше. Я любив цю хвилину, коли, підносячись вище й вище в краї думки, раптом збагнеш усю її неосяжність і зрозумієш неможливість іти далі.
Одного разу якось, на масляній, Нехлюдов такий захоплений був різними розвагами, що хоч заїжджав до нас по кілька разів на день, але й )разу не поговорив зі мною, а мене,це так образило, що знову він мені видався гордою й неприємною людиною. Я чекав лише нагоди, щоб показати йому, що я аж ніяк не шаную його товаришування й не маю до нього ніякої особливої прихильности.
Вперше, коли він після масляної знов хотів розговоритись ЗІ мною, я сказав, що мені треба готуватись до лекцій, і пішов нагору, але через чверть години хтось відчинив двері до клясної кімнати, і Нехлюдов підійшов до мене.
— Я вам заважаю?—сказав він,
— Ні,—відповів я, хоч хотів був сказати, що в мене справді Є діло.
— Так чого ж ви пішли од Володі? Адже ми давно з вами не говорили. А я вже так звик, що мені наче чогось бракує*
Досада моя пройшла миттю, і Дмитро знов зробився для мене тією самою доброю й милою людиною.
— Ви, мабуть, знаєте, чого я пішов?—сказав я.
— Може й знаю,—відповів він, сідаючи коло мене,—але якщо я й догадуюсь, так не моя"у сказати, чого, а от ви моя;ете,— сказав він.
— Я й скажу: я пішов через те, що 634* сердитий на вас... не сердитий, а прикро було. Просто: я завжди боюся, що ви мене зневажаєте за те, що я дуже молодий.
— Знаєте, чому ми так зійшлися з вами?—сказав він, добродушним і розумним поглядом відповідаючи на моє признання,— чому я вас люблю більше, ніж людей, яких краще знаю і з якими маю більше спільного? Я зараз зрозумів це. Вп маєте дивну, незвичайну властивість—одвертість.
— Так, я завжди говорю саме те, в чому мені соромно признатись,—ствердив я,—але тільки тим, у кому я певен.
— Так, але щоб бути певному в людині, треба бути з ним цілком дружному, а ми з вами не дружні ще, Nicolas; пам'ятайте, ми говорили про дружбу: щоб бути справжніми приятелями, треба бути певними один одного.
— Бути певному того, що те, що я вам скаясу, ви вже нікому не скажете,—сказав я.—А найважливіші ж, найцікавіші думки— саме ті, що ми їх ні за що не скажемо один одному.
— І які гидкі думки! такі підлі думки, що коли б ми знали, що маємо признатись у них, вони ніколи не насмілювалися б заходити до нас у голову... Знаєте, яка мені прийшла думка, Nicolas?—додав він, устаючи з стільця й з усмішкою затираючи руки.—3 робімо це, і ви побачите, як це буде корисно для нас обох; обіцяймо собі в усьому признаватися один одному. Ми будемо знати один одного, і нам не буде соромно; а щоб не боятись сторонніх, обіцяймо ніколи ні з ким і нічого не говорити один про одного. Зробімо це.
І ми справді зробили ц е. Що вийшло з цього, я розповім далі.
Kapp сказав, що в усякій прихильності є дві сторони: одна любить, друга дозволяє себе любити; одна цілує, друга підставляє щоку. Це цілком справедливо; і в нашій дружбі я цілував, а Дмитро підставляв щоку; але й він готовий був цілувати мене. Ми любили рівно, бо взаємно знали й цінували один одного; але це не заважало йому мати вплив на мене, а мені коритися йому.
Зрозуміла річ, що під упливом Нехлюдова я мимоволі засвоїн і його напрям, суть якого були надпоривне обоя;ування ідеалу доброчесності! й переконання в тому, що призначення людини— завжди удосконалюватись. Тоді виправити все людство, знищити всі пороки й нещастя людські видавалося легкоздійсненою справою; дуясе легко й просто здавалося виправити самого себе, засвоїти всі чесноти й бути щасливим...
А втім, бог лише знає, чи й справді смішні були ці шляхетні мрії молодих років, і хто винен, що вони не здійснилися...
ЮНАЦТВО
І. ЩО Я ВВАЖАЮ ЗА ПОЧАТОК ЮНАЦТВА
Я сказав, що дружба моя з Дмитром відкрила мені новий погляд на яшття, її мету й стосунки. Суть цього погляду — переконання, що призначення людини — прагнути моральної довершености і що довершеність ця річ легка, можлива й вічна. Але досі я мав насолоду лише з того, що відкривав нові думки, які випливали з мого переконання, і укладаючи блискучі иляни моральної, діяльної май-бутности; життя ж моє йшло й далі тим самим дріб'язковим, плутаним і нетрудясеним порядком.
Ті доброчесні думки, що їх ми в розмовах перебирали з обожуваним другом моїм Дмитром, чарівним Митею, як я сам із собою пошепки іноді називав його, ще подобались тільки моєму розумові, а не серцю. Але прийшов час, коли ці думки З такою свіжою силою морального відкриття прийшли, мені в голову, що я злякався, подумавши про те, скільки часу я витратив марно, і зараз же, тієї самої секунди захотів переводити ці думки в життя, твердий намір маючи ніколи вже не зраджувати їх.
І від того часу, я гадаю, почалося моє юнацтво.
Мені семе кінчався тоді шістнадцятий рік. Учителі ходили до мене, як і раніше, St.-Jèrôme наглядав, як я вчуся, і я знехотя сяк-так готувався до університету. Поза навчанням робив я от що: мріяв та безцільно роздумував на самоті, робив гімнастику, маючи на меті бути першим силачем на цілий світ, блукав без ніякої певної мети й думки по всіх кімнатах і особливо по коридору дівочої та роздивлявся на себе в дзеркало, від якого, проте, я завжди відходив із тяжким почуттям суму і навіть огидп. З лиця, мені видно було, я не тільки був негарний, але я не міг, навіть, потішати себе тим, чим у таких випадках звичайно себе потішають. Я не міг сказати, що маю значуще, розумне чи шляхетне обличчя... Значущого нічого не було, — звичайнісінькі, грубі й негарні риси; очі маленькі, сірі> особливо тоді, коли я дивився в дзеркало, були більше дурні, ніж розумні. Мужнього було ще менше, хоч я й був не малий на зріст і дуже сильний проти свого віку, але всі риси обличчя були м'які, в'ялі, невиразні. Навіть і шляхетного нічого не було; навпаки, обличчя моє було таке, як у звичайного мужика, і такі само великі ноги й руки; а цього, здавалося мені тоді7 дуже треба було соромитись.