Мене найбільше мучило те, що Володя, як мені іноді здавалось, розумів мене, але намагався приховувати це.
Хто не помічав тих таємничих безслівних стосунків, що виявляються в непомітній усмішці, рухові чи погляді між людьми, які завжди живуть укупі: братами, приятелями, чоловіком та жінкою, паном і слугою, особливо коли ці люди не в усьому одверті між собою? Скільки недоговорених бажань, думок і страху, що тебе зрозуміють, буває в одному випадковому погляді, коли несміливо й нерішуче зустрічаються ваші очі!
Але, може, мене ошукувала щодо цього моя надмірна вразливість та схильність до аналізи; може, Володя зовсім і не почував того, що я. Він був палкий, одвертий і несталий у своїх захопленнях. Захоплюючись найрізноманітнішими речами, він віддавався їм усією душею. є
То раптом нападала на нього пристрасть до малюнків: він сам починав малювати, купував на всі свої гроші, просив у вчителя малювання, у тата, у бабусі; то пристрасть до різних штучок, якими він прикрашав свій столик, збираючи їх по всьому дому; то пристрасть до романів, які він діставав нишком, і читав цілими днями й ночами... Я мимоволі захоплювався його пристрастями, але був надто гордий, щоб наслідувати його, і надто молодий та несамостійний, щоб іти новим шляхом. Але нічому я не заздрив так, як щасливій, шляхетно-одвертій Володиній вдачі, яка особливо помітна була підчас суперечок, що траплялися між нами. Я відчував, що він робить добре, але не міг наслідувати його.
Якось, саме тоді, коли він щонайдужче захоплювався дрібними штучками, я підійшов до його стола й розбив навмисне порожній різноколірний флякончик.
— Хто тебе просив чіпати мої речі?—сказав Володя, який саме ввійшов до кімнати й помітив, що я порушив симетрію в. різноманітних прикрасах його столика.—А де флякончик? обов'язково ти...
— Ненавмисне звалив, він і розбився... Скільки там того лиха!..
— Зроби мені ласку, ніколи не смій торкатись до моїх речей, — сказав він, складаючи куски розбитого флякончика і з жалем дивлячись на них.
— Будь ласка, не командуй,—відповів я. — Розбив, так розбив, що ж тут і говорити!
І я посміхнувся, хоч мені зовсім не хотілось посміхатися.
— Так, тобі нічого, а мені чого,—казав далі Володя, сіпаючи плечем (цей жест він у спадщину дістав від тата).— Розбив, та ще й сміється! От уредне хлоп'я.
— Я хлоп'я, а ти великий та дурний.
— Не хочу з тобою лаятись,—сказав Володя, злегка відштовхуючи мене,—іди геть!
— Не штовхайся!
— Геть, кажу!
— А я тобі кажу: не штовхайся!
Володя взяв мене за руку й хотів одтягти від столу, але я вже був роздратований до краю: схопив стіл за ніжку й перекинув його: "От же тобі!" і всі порцелянові та кришталеві штучки з брязкотом полетіли на підлогу.
— Який огидний хлопчисько!—закричав Володя, силкуючись підтримати надібочки, що падали зі стола.
"Ну, тепер усьому край,—думав я, виходячи з кімнати:—ми назавжди розбраталися".
До вечора ми не говорили один до одного,—я ночував себе винним, боявся глянути на нього й цілий день не міг нічого робити; Володя, навпаки, вчився добре і, як завжди, по обіді говорив і сміявся з дівчатами.
Як тільки вчитель кінчав лекцію, я виходив з кімнати: мені дуже вже ніяково й соромно було лишатися на самоті з братом. Після вечірньої лекції з історії я взяв зошити й пішов до дверей. Проходячи повз Володю я, хоч мені й хотілося підійти й помиритись із ним, надувся й силкувався зробити сердите обличчя. Володя під той самий час підвів голову і з ледве помітною добродушною усмішкою сміливо подивився на мене. Погляди наші Зустрілися, і я зрозумів, що він розуміє мене, і те, що я розумію, що він розуміє мене; але якесь непереможне почуття змусило мене відвернутись.
— Миколонько!—сказав він мені звичайнісіньким, аж ніяк не патетичним голосом, — годі сердитись. Даруй мені, якщо я тебе скривдив!
1 він подав мені руку.
І от, ніби піднімаючись усе вище й вище, щось раптом почало давити мені в грудях і стискувати дихання; але це тривало лише одну секунду: на очах виступили сльози, і мені полегшало.
— Прости... ме... не, Воло... дю,—сказав я, стискуючи йому руку. Володя, одначе, дивився на мене так, наче ніяк не розумів,
чого в мене на очах сльози...
VI. МАРУСЯ
Але жодна з змін, що сталися в моїх поглядах на речі, не вразила мене так, як та, через яку я в одній з наших покоївок перестав бачити слугу жіночої статі, а почав бачити жінку, від якої могли залежати до деякої міри мій спокій і щастя.
З того часу, як пам'ятаю себе, пам'ятаю я й Марусю в нашому будинку, і ніколи, до того випадку, що змінив цілком мій погляд на неї і що про нього я розповім зараз, я не звертав на неї щонайменшої уваги. Марусі було років із двадцять п'ять, коли мені було чотирнадцять; вона була дуже гарна; але я боюся описувати її, боюся, щоб уява знову не змалювала мені чарівний і облудний образ, який утворився в ній підчас моєї пристрасти. Щоб не помилитись, скажу тільки, що вона була незвичайно біла, розкішно розвинута й була жінка, а мені було чотирнадцять років.
Під одну з тих хвилин, коли з книжкою в руці робиш прохідку по кімнаті, намагаючись іти тільки по одних щілинах мостин, або виспівуєш якийнебудь химерний мотив, або розмазуєш атрамент по краю стола, або товчеш без ніякої думки якенебудь речення,—одне слово, під одну з тих хвилин, коли розум відмовляється від роботи, і уява, взявши гору, шукає вражінь, я вийшов з клясної кімнати й без мети спустився до площадки.
Хтось у черевиках ішов угору по другому зворотові сходів. Ясна річ, мені хотілося знати, хто це, але раптом шум ходи замовк, і я почув Марусин голос: "Гетьте бо, що ви пустуєте? А як Марія Іванівна прийдуть, хіба добре буде?.."
— Не прийде, — пошепки сказав Володин голос, і слідом за цим щось заворушилось, наче Володя хотів затримати її.
— Та куди ви з руками лізете? Безстиднику! — і Маруся З стягненою на бік косинкою, з-під якої видко було білу гладку шию, пробігла повз мене.
Не можу висловити, до якої міри вразило мене це відкриття; проте, почуття здивовання незабаром змінилося на співчуття Володиному вчинкові,—мене вже не вражав самий його вчинок, а те, як це він збагнув, що робити так—приємно. І мені мимоволі захотілося наслідувати його.