Бабуся закрила лице хусткою.
— Eh! ma bonne amie,—сказав з докором князь,—я бачу, ви аж ніяк не стали розсудливіші, завжди журитесь та плачете через якесь уявлюване горе. Ні, як ото вам не сором? я й о г о давно знаю, і знаю за уважливого, доброго й чудового чоловіка, а головне—за надзвичайно шляхетну людину, un parfait honnête homme.
Ненавмисне підслухавши розмову, що її не слід було мені слухати, я навшпиньках, дуже схвильований, вийшов із кімнати.
XIX. ІВІНИ
— Володя! Володя!—закричав я, побачивши у вікно трьох хлопчиків у синіх бекешах з бобровими комірами, які слідом за молодим гувернером — дженджиком, переходили з протилежного пішохода до нашого . будинку.
Івіни доводилися нам родичами і були майже одного віку З нами; незабаром після того, як ми приїхали до Москви, ми познайомилися і потоваришували з ними.
Другий Іван, Сержик, був смуглявий, кучерявий хлопчик З кирпатеньким твердим носиком, дуже свіжими червоними губами, що лише зрідка зовсім закривали трохи опуклий верхній ряд зубів, темно-блакитними чудовими очима й надзвичайно жвавим обличчям. Він ніколи не всміхався, але або дивився цілком серйозно, або від щирого серця сміявся своїм дзвінким, чітким і надзвичайно заразливим сміхом. Його оригінальна краса вразила мене з першого погляду. Я відчув до нього непоборний потяг. Бачити його було досить для мого щастя; і якийсь час усі сили моєї душі були зосереджені в цьому бажанні: коли мені випадало не бачити його днів три або чотири, я починав нудьгувати, і мені робилося сумно аж до плачу. Всі мої мрії уві сні й увіч були про нього: лягаючи спати, я хотів, щоб він мені приснився; заплющуючи очі, я бачив його перед собою і беріг цей привид, як найвищу насолоду. Нікому в світі я не наважився б звірити це почуття: таке воно було дороге. Може через те, що йому обридло відчувати завжди втуплені в нього мої неспокійні очі, або просто не почуваючи до мене симпатії, він помітно більше любив бачитись і розмовляти З Володею, ніж зі мною; але я все ж був задоволений, нічого не хотів, нічого неє вимагав і всім ладен був для нього пожертвувати. Крім пристрасного потягу, що він його викликав у мені, присутність його збуджувала в мені не менш сильне друге почуття—страх скривдити його, образити чимнебудь, не подобатись йому; може через те, що обличчя його було якесь гордовите, або через те, що, зневажаючи свою вроду, я надто цінував у інших красу, або, що найпевніше, через те, що це— неодмінна ознака любови,—я відчував до нього стільки ж страху, скільки й любови. Коли Сержик уперше заговорив до мене, я так розгубився від такого несподіваного щастя, що зблід, почервонів і нічого не міг відповісти йому. Бін мав погану звичку: коли він замислювався—зупиняти очі на одній точці й раз-у-раз моргати, сіпаючи до того ж носом і бровами. Всі казали, що ця звичка дуже йому не до лиця, але мені вона здавалася така мила, що я мимоволі звик робити те саме, і через кілька день після того, як ми познайомились, бабуся спитала: чи не болять мені очі, що я лупаю ними, мов ота сова? Між нами жодного слова не було сказано про любов, але він відчував свою владу наді мною і несвідомо, але тиранічно користувався з неї в наших дитячих стосунках; я ж, хоч як бажав висловити йому все, що було в мене на душі, надто боявся його, щоб зважитись на відвертість, намагався здаватись байдужим і покірно корився йому. Іноді вплив його здавався мені важким, нестерпучим, але вийти з-під нього мені не вистачало сили.
Мені сумно згадувати про це свіже, чудове почуття некорисливої й безмежної любови, яке так і вмерло, не виявившись і не знайшовши співчуття.
Дивна річ, чому це, коли я був дитиною, я намагався скидатися на дорослого, а з того часу, як перестав нею бути, часто хотів бути подібним до неї? Скільки разів це бажання—не бути схожим на маленького в моїх взаєминах з Сержиком—стримувало почуття, готове вилитись, і змушувало лукавити. Я не тільки не смів поцілувати його, чого мені іноді дуже хотілося, взяти його за руку, сказати, який я радий його бачити, але не смів навіть називати його Сержиком, а обов'язково—Сергій: так уже заведено було в нас. Колений прояв чутливости свідчив за дитинство й за те, що той, хто дозволяв собі його, був ще хлопчисько. Не зазнавши ще тих гірких злигоднів, що змушують дорослих бути обережними й холодними у своїх стосунках, ми позбавляли себе чистої насолоди ніжної дитячої прихильности З самого лише чудного бажання наслідувати великих.
Ще в льокайській зустрів я Івіних, привітався до них і прожогом побіг до бабусі: я сповістив її про те, що приїхали Івіни, з таким захватом, ніби ця звістка мала цілком ощасливити її. Потім, не спускаючи очей із Сержика, я пішов за ним до вітальні й стежив, за всіма його рухами. А коли бабуся сказала, що він дуже виріс, і подивилася на нього своїми проникливими очима, я відчував те почуття страху й надії, яке відчуваю художник, чекаючи на присуд над своїм твором від шановного судді.
Молодий гувернер Івіних, Herr Frost, з бабусиного дозволу, пішов з нами до палісадника, сів на зелену лаву, мальовничо згорнув ноги, поставивши між ними палицю з бронзовою голівкою, і з виглядом людини, дуже задоволеної з своїх вчинків, закурив сигару.
Herr Frost був німець, але німець на зовсім інший копил, ніж наш Карл Іванович: поперше, він правильно говорив по-російському, з лихою вимовою—по-французькому і мав взагалі, особливо серед жіноцтва, репутацію дуже вченої людини; по-друге, він носив руді вуси, велику рубінову шпильку в чорному отласному шарфі, кінці якого були просунуті під шлейки, і ясно-блакитні панталони з полиском та з штрипками; потретю, він був молодий, мав красиву, самозадоволену вроду й надзвичайно показні м'язисті ноги. Помітно було, що він особливо дорожив цим останнім плюсом, думав, що вплив його непереможний щодо осіб жіночої статі і тому, мабуть, старався виставляти свої ноги, щоб їх усі бачили, і, стоячи чи сидячи на місці, Завжди пускав у рух свої литки. Це був тип молодого російського німця, що хоче бути молодцем та гульвісою.
В палісаднику було дуже весело. Гра в розбійників ішла так, що краще й не треба; але одна причина мало не зіпсувала всього. Сержик був розбійник: погнавшись за подорожніми, він спотикнувся й на бігу вдарився коліном об дерево так, що я думав, він ляже на місці. Хоч я був жандар, і мій обов'язок був ловити його, я підійшов і співчутливо почав розпитувати, чи не боляче йому. Сержик розгнівався на мене: стиснув кулаки, тупнув ногою і голосом, що ясно доводив, як він дуже забився, закричав мені: