Дитинство

Сторінка 29 з 30

Лев Толстой

Видавши Фоуі потрібну живність і нагадавши йому за пиріг, що його треба було приготувати на частування духівництва, вона відпустила його, взяла панчоху й знов сіла коло мене.

Розмова почалася про те й саме, і ми ще раз поплакали й ще раз витерли сльози.

Розмови з Наталею Савівною відбувались щодня: її тихі сльози й спокійні побожні слова заспокоювали мене й утішали.

Але незабаром нас розлучили: через три дні після похорону ми всім домом поїхали до Москви, і мені не судилося ніколи більше її бачити.

Бабуся дістала жахливу звістку лише коли ми приїхали, і горе її було надзвичайне. Нас не пускали до неї, бо вона цілий тиждень була непритомна, лікарі боялися за її життя, тим паче, що вона не тільки не хотіла пити ніяких ліків, але ні з ким не говорила, не спала й нічого не їла. Іноді, сидячи сама в кімнаті на своєму кріслі, вона раптом починала сміятись, потім ридати без сліз, її починало корчити, і вона кричала не своїм голосом беззмістовні або жахливі слова. Це було перше велике горе, що вразило її, і це горе призвело її до розпачу. їй треба було обвинуватити когось у своєму нещасті, і вона говорила страшні слова, загрожувала комусь, з незвичайною силою зіскакувала з крісла, швидкими, великими кроками ходила'по кімнаті й потім падала непритомна.

Якось я ввійшов до неї в кімнату; вона сиділа, своїм звичаєм, на кріслі і, здавалося, була спокійна, але мене вразив її погляд. Очі їй були дуже широко розплющені, але погляд невиразний і тупий: вона дивилась просто на мене, але, мабуть, не бачила. Губи їй почали поволі складатися в усмішку, і вона Заговорила зворушливим, ніжним голосом: "Ходи сюди, моє серденько, підійди, мій янголе!" Я гадав, що вона звертається до мене, і підійшов ближче, але вона дивилася не на мене. "Ой, коли б ти знала, моє серце, як я нудьгувала, і як тепер рада, що ти приїхала!.." Я зрозумів, що вона уявляла собі maman і зупинився. "А мені сказали, що тебе немає?—казала вона далі, нахмурившись,—які дурниці! Хіба ти можеш умерти раніше, ніж я?" І вона зайшлася страшним істеричним реготом.

Тільки люди, що можуть дуже любити, можуть відчувати й велике горе; але та сама потреба любити є для них протиотрута горю, і лікує їх. Через це моральна природа людини ще живучіша, ніж природа фізична. Горе ніколи не вбиває.

Через тиждень бабуся могла плакати, і їй покращало. Перша думка її, коли вона прийшла до пам'яті, були ми, і любов її до нас збільшилася. Ми не відходили від її крісла і вона тихо плакала, говорила про maman і ніжно голубила нас.

Ніхто не міг і подумати, дивлячись на бабусине горе, щоб вона перебільшувала його, і прояви цього горя були великі й зворушливі; але, не знаю чому, я більше співчував Наталі Савівні, і досі певен, що ніхто так щиро й чисто не любив і не жалкував за maman, як це простодушне й люб'яче створіння.

Материною смертю закінчились для мене щасливі дитячі роки й почалася нова доба—доба хлоп'яцтва; але як спогади про Наталю Савівну, що я її більше вже не бачив і що мала такий великий і добрий вилив на мій напрям і розвиток чутли-вости, належать до першої доби,—то я скажу ще кілька слів про неї та її смерть.

Після нашого від'їзду, як мені потім розповідали двірські, що лишилися на селі, вона дуже сумувала, не маючи роботи. Хоч усі скрині були на її руках, і вона не переставала копатись у них, перекладати, розвішувати, розкладати, але їй бракувало галасу й метушні панського залюдненого сільського дому, до чого вона з дитинства звикла. З горя, а так само через те, що змінився ввесь лад у житті й що не треба було їй більше клопотатись коло чогось, незабаром розвилася в неї стареча хвороба, до якої вона схильна була. Рівно через рік після того, як померла матуся, почалася в неї водянка, і вона залягла.

Важко, я гадаю, було Наталі Савівні жити, а ще важче вмирати самій у великому пустому петровському будинку, без друзів. Усі в домі любили й поважали Наталю Савівну; але вона ні 3 ким не товаришувала й пишалася тим. Вона гадала, що на її місці—економки, якій цілковито довіряють її пани і яка має на руках стільки скринь з усяким добром приятелювання 3 кимнебудь обов'язково призвело б її до догодництва й злочинного потурання; через те, а може ще й через те, що не мала нічого спільного з іншою челяддю, вона цуралася всіх: говорила, що у неї в домі немає ні кумів, ні сватів і що за панське добро вона нікого не помилує.

Звіряючи богові в теплій молитві свої почуття, вона шукала й знаходила втіху; але іноді, коли підупаде, було, духом, що З усіма нами буває, і коли найкраща втіха для людини—сльози й участь живої істоти, вона клала до себе на ліжко свою малісіньку собачку моську (що лизала їй руки, втупивши на неї свої жовті очі), говорила до неї й тихо плакала, голублячи її. Коли моська починала жалібно вити, вона намагалася заспокоїти її й казала: "Годі, я й без тебе знаю, що скоро помру".

За місяць до своєї смерти вона дістала з своєї скрині білого перкалю, білого серпанку й рожевих стрічок; за допомогою своєї дівчини пошила собі біле вбрання, чепчик і до найменших дрібниць розпорядилась усім, що потрібно було дл% її похорону.

Вона так само розібрала панські скрині й надзвичайно точно, за описом, передала їх прикажчиці; потім дістала дві шовкові сукні, старовинну шалю, що їх колись подарувала їй бабуся,, дідусев військовий мундир, шитий золотом, теж даний їй у її цілковиту власність. Все це вона зберегла так старанно, ща шиття й галуни на мундирі були свіжі цілком й міль не пошкодив сукна. Перед смертю вона висловила бажання, щоб одна З цих суконь—рожева—була Володі на халат або бешмет, друга— пюсова—мені на те саме, а шаля—Любочці. Мундир вона відказувала тому з нас, хто раніше вийде на офіцера. Все інше своє майно й гроші, опріч сорока карбованців, які вона приділила на похорон та поминання, вона відказала своєму братовій Брат її, вже давно відпущений на волю, жив у якійсь далекій губерні, і жив дуже розпутно, через що вона, коли ще жива була, ніяких стосунків із ним не мала.

Коли брат Наталі Савівни прибув по спадщину, і всього майна небіжчиці виявилося на двадцять п'ять карбованців на асигнації, він не хотів вірити тому й казав, що не могло бути,, щоб Наталя Савівна, яка шістдесят років жила в багатому домі, все мала на руках, увесь свій вік жила по-скупому й над кожною ганчіркою трусилася,—щоб вона нічого не лишила. Але це справді було так.