Вона не бачила, як він увійшов. Люсьєн торкнувся її плеча, і Берта різко відсахнулася. "Я вас злякав?" — запитав він. Дівчина злякано дивилася на хлопця, зіпершись руками на стіл, її груди високо здіймалися; зрештою вона всміхнулася і сказала: "Я не думала, що тут хтось є". Люсьєн поблажливо всміхнувся до неї і мовив: "Чи не були б ви такі ласкаві заварити мені чаю?" —
"Зараз, пане Люсьєне",— відповіло дівча й подалося до кухонної плити: присутність хлопця, здавалося, її обтяжувала, та й Люсьєн почувався непевно, стоячи за крок від дверей. "Ну,— запитав він по-батьківському,— вам подобається в нас?" Берта повернулася до нього спиною і налила з-під крана в каструлю води, дзюркіт заглушив її відповідь. Люсьєн хвильку зачекав, і коли вона поставила каструлю на газ, знову запитав: "Ви вже курите?" — "Інколи",— відповіло дівча недовірливо. Він одкрив свою пачку "Кравени" й простягнув їй. Люсьєн був невдоволений, йому здавалося, що він скомпрометував себе; не варто було давати їй цигарку. "Ви хочете... щоб я закурила?" — мовила Берта здивовано. "Чом би й ні?" — "Пані мене сваритиме". Люсьєнові стало неприємно від своєї співучасті. Він засміявся і відповів: "А ми їй не скажемо". Берта, беручи пальцями за кінчик цигарку і встромляючи її до рота,почервоніла. "Пропонувати їй вогонь чи ні? Мабуть, це зайве". Люсьєн запитав її: "Ну то що, закурите?" Дівчина його дратувала, вона стояла непорушно, її червоні й покірні руки задерев'яніли, губи, округлені довкола цигарки нагадували куряче гузно можна було подумати, що вона встромила в рота термометр. Нарешті, взявші' з бляшанки сірника, Берта чиркнула ним, кілька разів затягнулася, кліпаючі' очима, й промовила: "Це приємно", потім хутко витягла цигарку з рота і невправно затисла між пальцями. "Новонароджена жертва",— подумав Люсьєн. Мало-помалу дівчина трохи відтанула, коли він її запитав, чи любить вона свою Бретань, Берта стала розповідати про різні види бретонських чепчиків і навіть заспівала тихим і фальшивим голосом пісеньку з містечка Роспордена. Люсьєн її мило передражнив, але дівчина не зрозуміла жарту й розгублено втупилася в нього, цієї миті вона була схожа на кролика. Хлопець сидів на дзиґлику й почувався абсолютно спокійно. "Таж сядьте",— запросив він її. "О ні, пане Люсьєне, при вас я не можу собі дозволити". Він схопив її під пахви і всадовив собі на коліна. "Ну, як?" — запитав хлопець. Дівчина піддалася, мурмочучи: "На ваших колінах?!" — з захватом і докором водночас, кумедно вимовляючи слова, і Люсьєн з тугою подумав: "Я надто себе зв'язую. Я ніколи не повинен заходити так далеко". Він мовчав, дівчина сиділа в нього на колінах, тепла й ніжна, і Люсьєн чув, як б'ється її серце. "Вона моя,— подумав він,— я можу з нею робити що завгодно". Він її відпустив, узяв чайник і піднявся до своєї кімнати: Берта не поворухнула й пальцем, щоб його затримати. Перед тим, як випити чаю, Люсьєн помив руки пахучим материним милом, бо вони тхнули пахвами.
"Що, коли я пересплю з нею?" Подальші дні Люсьєн був цілком поглинутий цією маленькою проблемою; Берта всякчас трапляла йому на очі й дивилася на нього великими сумними очима спанієля. Мораль перемогла: Люсьєн зрозумів, наскільки це ризиковано, адже вона може завагітніти від нього, бо йому бракує досвіду (а презервативів у Феролі не купиш, оскільки його тут усі знають), крім того, він накличе великі неприємності на пана Флер'є. Хлопець дійшов думки, що згодом він може втратити на заводі авторитет, якщо донька одного з його робітників почне вихвалятися, що спала з ним. "Я не маю права до неї доторкатися". Протягом останніх вересневих днів він уникав зустрічей з Бертою на самоті. "Чого ти чекаєш?" — запитав його Вінкельман. "Я не хочу цього,— відповів коротко Люсьєн,— я не люблю кохатися з покоївками". Вінкельман, який уперше почув про кохання з покоївками, легенько свиснув і вмовк.
Люсьєн був дуже задоволений із себе: він повівсь як слід, і це повинно спокутувати його попередні прорахунки. "Цю квіточку можна було зірвати",— трохи з жалем говорив він подумки. Але, міркуючи далі, подумав: "Я майже нею володів: вона віддавалася, але я її не захотів". І відтепер він уважав, що вже пізнав жінку. Це маленьке вдоволення тішило його кілька днів, а потім теж розвіялося в тумані. На початку жовтня він знову почувався таким же пригніченим, як і торік на початку навчального року.
Берліак не повернувся, і ніхто нічого про нього не знав. Люсьєн побачив чимало незнайомих облич: його сусід праворуч, якого звали Леморданом, провчився рік у математичній школі в Пуатьє. Він був старший за Люсьєна, а його чорні вусики надавали йому вигляду справжнього чоловіка. Люсьєн зустрівся із своїми товаришами без великої радості, вони здалися йому надто дитинними й галасливими; одне слово — семінаристи. Інколи він ще брав участь у їхніх колективних грищах, але без особливого захвату, наскільки йом> дозволяла гідність другокурсника. Лемордан його приваблював більше, здавався дорослим; але він, певне, не мав того досвіду, що Люсьєн, якому зрілість дісталася ціною численних і тяжких випробувань: Лемордан був дорослий чи не з народження. Люсьєн часто і з великою втіхою розглядав його велику й замислену голову без шиї, криво посаджену на плечі: невже можливо туди щось утовкмачити — через ці вуха, через ці вузенькі китайські оченята, червонуваті й неначе скляні. "Це тип з переконаннями",— думав Люсьєн п повагою і запитував себе не без заздрощів, звідки в Лемордана ця впевненість що надавала йому такої непохитної гідності. "Ось яким я повинен бути —скелею". Хлопця все-таки трохи дивувало, що Лемордан має здібності до математики, але пан Юссон його заспокоїв, коли він роздав перші домашні завдання: Люсьєн був сьомий, а Лемордан отримав одиницю і сімдесят восьме місце; отже, все було гаразд. Лемордан не збентеживсь, а здавалося, чекав гіршого, і його мацюпусінький ротик, його великі жовті й гладенькі щоки не виражали жодних почуттів: це був Будда. Ніколи його не бачили, щоб ^ін гнівався, окрім того дня, коли Леві штовхнув його в роздягальні. Лемордан спочатку пронизливо верескнув, хліпаючи повіками. "В Польщу! — скрикнув він. — В Польщу, паскудний жиде, і не смерди тут більше!" Він був вищий за Леві, і його масивнийґ тулуб загрозливо похитувався на довгих ногах. Насамкінець Лемордан відважив йому два ляпаси, і маленький Леві вибачився; на тому й скінчилося.