Більш як три тижні все йшло добре, Люсьєн майже не згадував Бержера, пробачив йому і сподівався, що більше ніколи в своєму житті його не зустріне. Часом, перевдягаючись, юнак підходив до дзеркала й дивився на себе з подивом. "Чоловікові забаглося цього тіла",— думав він. Люсьєн повільно походжав, погладжуючи ноги, і думав: "Чоловіка збуджували ці ноги". Він торкався до своїх крижів і шкодував, що не може стати кимось іншим і пестити себе, своє власне тіло, свою шовкову шкіру. Інколи Люсьєн шкодував за своїми комплексами, що, важкі й гнітючі, обтяжували й пригинали його. Тепер усе скінчилося, Люсьєн більше не вірив у них і відчував стомливу полегкість. Цей стан був ніби й приємний, а втім, радше скидався на легке, трохи огидне розчарування, яке могло в крайньому разі видатися тугою. "Я — не пропащий,— думав він,— але це тому, що мене нічого не забруднило. А Берліак — той уже втягнувся. А тро хи нерішучості — це лише плата за невинність".
Прогулюючись, Люсьєн сідав на схилі й думав: "Я спав шість років, а потім якогось дня вилетів із свого кокона". Він увесь був сповнений натхнення й утихомирено споглядав краєвид. "Я створений для дії!" — розмірковував він. Але його думки про славу майже одразу пригасали. Він стиха мовив: "Ось почекайте трохи, тоді побачите, чого я вартий". Проказував завзято, але слова викочувалися з нього, ніби порожні черепашки. "Що це зі мною?" Підступав дивний неспокій, Люсьєн не хотів собі в цьому признаватись, надто багато болю він уже завдав йому. Хлопець подумав: "Яка тиша... земля..." Жодної живої душі, крім цвіркунів, які важко тягнули по пилюзі свої жовті з чорним черевця. Люсьєн гидував цвіркунами, бо вони завжди немов здихали. По другий бік шляху сірувата земля, нужденна, потріскана, спускалася вниз до річки. Ніхто не бачив Люсьєна, ніхто його не чув; він скочив на рівні, і йому здалося, що його рухи не зустрічали жодного опору, зникла навіть сила тяжіння. Тепер юнак стояв під складками сірих хмар і ніби розчинився у порожнечі. "Яка тиша..." — подумав він. Це було більше, ніж тиша, це було небуття. Довкола Люсьєна розкинулися надзвичайно сумирні й лагідні поля — безлюдні, вони геть змаліли й немов тамували віддих, щоб не потривожити його. "Коли гармаш із Меца вернувся в гарнізон..." Звук згасав на його губах, як полум'я, коли бракне повітря; Люсьєн залишився сам, без тіні, без відлуння, посеред цієї скупої природи, такої ненав'язливої. Він стрепенувся і спробував відновити низку своїх думок. "Я створений для дії. Головне, в мене є сила: я можу наробити дурниць, та не зайду далеко, бо знов опаную себе". Люсьєн подумав: "Я морально здоровий". Але запнувся, скривившись від огиди, таким здалося йому безглуздим говорити про "моральне здоров'я" на цьому безлюдному шляху, всіяному кволими комахами. Спересердя Люсьєн наступив на цвіркуна, відчув під своєю підошвою пружну балабушку, а коли підняв ногу, цвіркун іще був живий, хлопець сплюнув. "Я в безвиході. Я в безвиході. Як і торік". Він згадав Вінкельмана, який називав його "ас над асами", пана Флер'є, який поводився з ним, мов із дорослим, пані Бес, яка йому казала: "І цього великого хлопця я називала "моя лялечка", тепер я не посмію більше на нього тикати, він мене лякає". Але вони були далеко, і йому здалося, ніби справжній Люсьєн зник, залишилась тільки його біла й збентежена личинка. "Хто я такий?" Кілометри й кілометри пустища, пласка порепана земля, без жодної билинки, без жодного запаху і раптом, зненацька, просто з тієї сірої кори виткнувся, мов жердина, паросток, такий химерний, що навіть не мав тіні позаду себе. "Хто я такий?" Це питання переслідувало його ще з торішніх вакацій, можна було навіть сказати, що воно очікувало на Л юсьєна на тому самому місці, де він його покинув; або, швидше, це було не питання, а стан. Люсьєн стенув плечима. "Я надто доскіпливий,— подумав він,— я надто копирсаюсь у собі".
У подальші дні Люсьєн намагався вже не копирсатися в собі: він став милуватися речами, довго споглядав підставки для яєць, круглі серветки, дерева, вітрини крамниць; лестив матері, просячи показати йому срібний посуд. Але, розглядаючи срібло, Люсьєн думав, що він ніби дивиться на срібло, а за його поглядом тремтить тоненький жвавий серпанок туману. А коли Люсьєн розмовляв із паном Флер'є, той серпанок, уже густий і пружний, що облудно мінився, породжуючи ілюзію світла, прослизав позаду уваги, якої він надавав батьковим словам; той туман — це він сам. Час од часу, дратуючись, Люсьєн припиняв слухати, обертався й пробував схопити серпанок і зазирнути йому в обличчя, але натрапляв лише на порожнечу, туман знову залишався позаду.
Жермена прийшла до пані Флер'є в сльозах: її брат захворів на бронхопневмонію. "Моя нещасна Жермена,— мовила пані Флер'є,— ви завжди казали, що він такий міцний!" Вона дала їй місяць відпустки, а замість неї найняла доньку одного робітника заводу, малу Берту Мозель, якій виповнилося сімнадцять років. Вона була невеличка, з білявими косами, закрученими довкола голови, і трохи накульгувала. Оскільки дівчина прибула із Конкарно, пані Флер'є попросила її носити чепчика з мережива: "Це буде дуже славно". З перших днів у її великих голубих очах щоразу, коли вона зустрічала Люсьєна, світилося покірливе й палке захоплення, і Люсьєн зрозумів, що вона в нього закохалася. Він із нею поводився досить вільно і не раз запитував: "Вам у нас подобається?" Зустрічаючи Берту в коридорі, Люсьєн інколи загравав із нею, ледве торкаючись її, щоб побачити, яке враження це справляло на дівчину. Вона його розчулювала, і він черпав із цього кохання неоціненну розраду; хлопець часто з хвилюванням уявляв, який образ його самого постає в Бертиній голові. "Адже я зовсім не схожий на молодих робітників, з якими вона водиться". Якось Люсьєн запросив Вінкельмана до себе, і той зизнав, що Берта досить-таки гожа. "Ти малий щасливець,— підсумував він,— бувши тобою я б за неї взявся". Але Люсьєна опосіли вагання: від неї тхнуло потом, і її чорна блузка була поточена під пахвами. Через вересневу негоду пані Флер'є пополудні поїхала автомобілем до Парижа, і Люсьєн залишився сам у своїй кімнаті. Він лежав на ліжку і почав був уже позіхати. Хлопець уявляв себе примхливою легенькою хмаринкою, завжди однаковою і завжди іншою, завжди ладною аби розтанути в повітрі. "І навіщо я існую?" Він лежав тут, перетравлював їжу, позіхав, слухав, як дощ порощить у шибки, а в його голові був той білий густий туман, який розпадається на клапті: що далі? Його буття просто ганьба, і навіть та відповідальність, яка згодом упаде на нього, аж ніяк не зможе слугувати виправданням цього буття. "Зрештою, я не просив, щоб мене народжували",— мовив він подумки. Люсьєн проймався жалем до самого себе, пригадав свої дитячі турботи, свою довгу дрімоту, і вона постала перед ним у новому світлі: в глибині душі він відчув, що життя, цей важкий і непотрібний дарунок, і далі пригнічує його, він несе його в руках, не відаючи, що народився". Але Люсьєн був надто пригнічений, щоб далі розвивати свої думки; він підвівся, запалив цигарку й спустився на кухню просити в Берти, щоб заварила чаю.