Уранці другого дня, коли Люсьєн побачив у ліцеї Гюїгара, в нього стислося серце. Гюїгар був похмурий і вдав, ніби його не помітив. Люсьєн розлютився так, що не міг записувати лекцій. "Падло! — думав він,— яке падло!" В кінці занять Гюїгар підійшов до нього блідий як смерть. "Якщо він лаятиметься,— подумав Люсьєн, чи погрожуватиме мені, я його віддухопелю". Вони стояли якусь мить один проти одного, втупившись у носаки своїх черевиків. Нарешті Гюїгар схвильовано проказав: "Пробач мені, друже, я не повинен був завдавати тобі цього удару". Люсьєн здригнувся і з підозрою подивився на нього. Але Гюїгар через силу провадив далі: "Я познайомився з ним у залі; ти розумієш, мені захотілось... ми тренуємося разом, і він запросив мене до себе, але я зрозумів, що не слід було... я не знаю, як це сталося, але коли я писав запрошення, то і в гадці такого не мав..." Люсьєн і далі мовчав, оскільки не знаходив підходящих слів, але йому хотілося примирення. Гюїгар додав, опустивши голову: "Ось так, через необдуманий вчинок..." — "Ну й дурень,— сказав Люсьєн, поплескуючи його по плечу,— я добре знаю, що ти це зробив ненавмисне. — І додав великодушно: — Зрештою, завинив я. Повівсь, як нечема. Але ти розумієш, воно сильніше за мене, я не можу до них доторкнутися, я фізично їх не терплю, в мене таке враження, що в них на руках луска. А що сказала П'єрретта?" — "Вона реготала, як божевільна",— знічено відповів Гюїгар. — "А той тип?" — "Він усе зрозумів. Я його заспокоював, але він звіявся через чверть години. — І розгублено додав: — Мені батьки сказали, що ти мав рацію і не міг учинити інакше, всупереч своїм переконанням". Люсьєн посмакував словом "переконання", і йому захотілося стиснути Гюїгара в своїх обіймах. "Дарма, друже,— сказав він,— нічого страшного, головне, що ми залишилися друзями". Люсьєн спускався бульваром Сен-Мішель надзвичайно збуджений, йому здавалося, що він уже не є самим собою.
Хлопець подумки мовив: "Ну й кумедія, я вже не я, я більше себе не впізнаю!" Було тепло й тихо, снували перехожі з першими здивованими весняними усмішками на обличчях; у той розм'яклий натовп Люсьєн занурився, мов сталевий клинок, і подумав: "Я вже не я". Ще напередодні він був величезною роздутою комахою, схожою на цвіркуна з Фероля, а тепер Люсьєн почувався точним і невблаганним, як хронометр. Він увійшов у "Джерело" й замовив перно. Люсьєнові друзі оминали це кафе, бо тут кишіло чужинцями, але цього дня чужинці і євреї не турбували Люсьєна. Серед смаглявих тіл, що злегка шурхотіли, як вівсяне поле під подувом вітру, він здавався собі дивовижним і грізним, ніби якийсь величезний баштовий годинник, що притулився до лави і яскраво виблискував. Люсьєн з утіхою впізнав малого єврейчика, якого хлопці побили кілька місяців тому в коридорах факультету юриспруденції. Засмальцьоване й замислене обличчя маленької потвори не зберегло слідів від побоїв, але ж, напевно, якийсь час було скривленим та зім'ятим, і тільки згодом набирало своїх округлих форм; на ньому проступала майже непристойна покірливість долі.
В цю мить Люсьєн був шасливий і з насолодою позіхав; промінчик сонця лоскотав йому ніздрі; хлопець чухав носа й посміхався. Та хіба це усмішка? Швидше, маленьке коливання, що народжувалось десь у кутку зали й помирало на його вустах. Усі ці чужинці бовтались у темній важкій воді, хвилі гойдали їхні кволі тіла, піднімали їм руки, ворушили їхніми пальцями, бавились їхніми губами. Нещасні людці! Люсьєн відчував до них майже співчуття. Що вони роблять у Франції? Якими морськими течіями їх сюди занесло? Вони пристойно одягаються у кравців з бульвару Сен-Мішель, а насправді це достеменні медузи. Люсьєн подумав, що він не медуза, що він не належить до цих нищих створінь, і мовив подумки: "Я нурець!" Та раптом забув про "Джерело" й чужинців і не бачив більше нічого, крім спини, широкої рельєфної м'язистої спини, що спокійно віддалялася і невблаганно зникала в густому морському тумані. Люсьєн побачив також Гюїгара: той сполотнів і, стежачи очима за спиною, сказав невидимій П'єрретті: "Ось так, через необдуманий вчинок!.." Люсьєна залила майже нестерпна радість: та могутня і самотня спина — його! Ця сцена відбулася вчора! Якусь мить, ціною неймовірного зусилля він відчув себе Гюїгаром і подивився на свою власну спину Гюїгаровими очима, відчувши у самому собі Гюїгарову покірливість і страх — який чудовий страх. "Це буде їм уроком" — подумав він. Тепер декорація змінилась: це вже ГРєрреттин будуар, і все відбувалося в майбутньому. ГГєрретта і Гюїгар зосереджено вивчали аркуш з іменами запрошених. Люсьєна там не було, проте він панував над ними. Гюїгар сказав: "О ні, тільки не цього! Ради Люсьєна, він терпіти не може жидів". Люсьєн поглянув ще раз і подумав: "Люсьєн — це я! Це я не терплю жидів!" Цю фразу він часто повторював, але сьогодні вона звучала геть інакше. Зовсім не так, як завжди. Звичайно, на перший погляд це проста констатація, як-от твердження: "Люсьєн не любить устриць" або "Люсьєн любить танцювати". Але не слід помилятися: та любов до танцю, яку, можливо, хто-небудь запримітить і в малого жидка,— не більше, ніж здригання медузи; досить тільки подивитися на цього проклятого жидка, щоб зрозуміти, що всі його вподобання і нехоті невіддільні від нього, як його запах, як відблиски від його шкіри; що вони щезнуть разом із ним, як кліпання його важких повік, як його липкі любосні усмішки. Але Люсьєнів антисемітизм не такий: нещадний і чистий, він стремів із нього, як лезо, загрожуючи іншим грудям. "Це,— подумав він,— це... це — священне!" Він пригадав, як його мати, коли він був маленький, часто казала особливим тоном: "Тато працює в своєму кабінеті". І ця фраза йому здавалася священною формулою, що зненацька покладає на нього безліч високих обов'язків, як-от не гратися своїм пневматичним карабіном, не кричати: "Та-ра-ра-бам", він ходив по коридорах навшпиньки, ніби був у соборі. "Сьогодні моя черга",— подумав він задоволено. Всі кажуть, стишуючи голос: "Люсьєн не любить жидів", і люди стають паралітиками, члени яких наскрізь пронизані безліччю маленьких болючих стрілок. "Гюїгар і П'єрретта,— казав він собі розчулено,— ще діти". Вони дуже завинили, але він лише показав трохи зуби, і в них відразу з'явилися докори сумління, вони заговорили пошепки й почали ходити навшпиньки.