Одного дня, коли після футбольного матчу всі спортсмени страшенно спітніли, отець Понс наказав негайно прийняти душ.
Старші вже помилися, середні також, залишилася група найменших, до яких належав і я.
Нас було більше десятка, ми галасували й бавилися під струменями прохолодної води, як раптом у роздягальню зайшов німецький офіцер.
Білявий офіцер зайшов, перелякавши дітей, голоси одразу затихли, отець Понс став білішим за кахлі. Усе застигло, тільки вода безжурними струменями далі радісно лилася на нас.
Офіцер уважно подивився на нас. Дехто інстинктивно прикрив свій статевий орган, це був жест звичайної соромливості, але надто запізнілий, щоб не стати зізнанням.
Вода лилася. Тиша стікала великими краплинами.
Офіцер зрозумів, хто ми такі. Швидкий порух зіниць свідчив, що він розмірковує. Отець Понс ступив уперед і здавленим голосом запитав:
— Що ви шукаєте?
Офіцер французькою мовою пояснив, у чому річ. Його група від самого ранку переслідує учасника Опору, який, утікаючи, перестрибнув через стіну, що оточує парк; тож він шукає в нас утікача, який міг тут заховатися.
— Як бачите, тут ваш утікач не ховається, — сказав отець Понс.
— Так, бачу, справді ні, — повільно відказав офіцер.
Знову запала тиша, зачаївши страх і загрозу. Я усвідомив, що моє існування зараз може скінчитися. Ще кілька секунд — і ми, голі й принижені, вийдемо рядами і сядемо у вантажівку, що повезе нас невідомо куди.
У коридорі почулися кроки. Стукіт чобіт. Цокання металевих набойок по кам'яній підлозі. Гортанні вигуки.
Офіцер у сіро-зеленім мундирі квапливо підійшов до дверей і відчинив їх.
— Його тут немає, шукайте далі. Schnell![7]
Двері зачинилися, і загін пішов далі.
Офіцер дивився на отця Понса, у якого тремтіли губи. Дехто розплакався. Я цокотів зубами.
Спершу я подумав, що офіцер береться за прикріплений на поясі револьвер. Насправді він вийняв гаманець.
— Візьміть, — промовив він, простягаючи отцеві Понсу купюру, — купіть для дітей цукерок.
Оскільки остовпілий отець Понс не реагував, офіцер силоміць вткнув йому п'ятсот франків у руку, всміхнувся, підморгнувши нам, стукнув підборами і пішов.
Скільки часу після його зникнення стояла тиша? Скільки хвилин минуло, доки ми збагнули, що врятовані? Дехто плакав далі, бо їх не покидав страх; деякі стояли завмерлі й спантеличені; інші поводили очима, в яких стояло запитання: "Ти в це віриш? Ти в це віриш?"
І тут отець Понс із восковим обличчям і побілілими губами різко осів на долівку. Стоячи на колінах на мокрому цементі, він хитався вперед і назад, вимовляючи недоладні фрази, втупившись в одну точку. Це було жахливо. Я підбіг до нього і, немов захищаючи, пригорнув до свого мокрого тіла, так, наче це був Руді.
Отоді я розчув повторювану ним фразу:
— Дякую, Господи. Дякую Тобі, Господи. Дякую за моїх дітей, дякую.
Потім він повернувся до мене і, наче щойно помітивши мою присутність, уже не стримуючись, розридався в моїх обіймах.
Деякі потрясіння виявляються такими потужними, що, незважаючи на те, щасливі вони чи нещасливі, нас ламають. Полегшення, яке відчув отець, нас так приголомшило, що по кількох хвилинах, наче заразившись, дванадцять мокрих і голих, як черв'яки, хлопчиків-євреїв і промоклий священик у сутані обнялися і, дійшовши до крайнього нервового напруження, сміялись і плакали водночас.
У невиразній радості минуло кілька наступних днів. Отець постійно усміхався. Він мені зізнався, що ця подія знову відживила його віру.
— Отче, ви справді вірите, що нам допоміг Бог?
Я скористався заняттям з івриту, аби поставити запитання, що мене мучили. Отець доброзичливо дивився на мене.
— Жозефику, мій хлопчику, щиро кажучи, ні. Бог у такі речі не втручається. Якщо я добре почуваюся після вчинку того німецького офіцера, то власне тому, що в мене частково відродилася віра в людину.
— Я вважаю, що це завдяки вам. Бог до вас прихильний.
— Не кажи дурниць.
— Ви не вірите, що коли виявити свою побожність, показати себе добрим євреєм чи християнином, то з нами нічого не трапиться?
— Звідки в тебе така безглузда думка?
— З уроку катехізису. Від отця Боніфатія…
— Стоп! Небезпечна нісенітниця! Люди самі завдають болю одне одному, і Бог тут ні до чого. Він створив людей вільними. Отже, ми страждаємо і сміємося незалежно від наших чеснот і вад. Яку жахливу роль ти хочеш дати Богові? Невже ти можеш бодай на мить уявити, що того, кому пощастило врятуватися від нацистів, Бог любить, а того, кого вони впіймали, ненавидить? У наші справи Бог не втручається.
— Хочете сказати, що, хоч там як, Богові на це начхати?
— Я хочу сказати, що, хоч там як, Бог виконав своє завдання. Тепер — наша черга. Ми самі відповідаємо за себе.
Почався другий навчальний рік.
Ми з Руді ставали дедалі ріднішими. Оскільки ми різнилися в усьому, кожна з наших відмінностей — вік, зріст, клопоти, поведінка — замість того, щоб розділяти, спонукала нас відчувати, наскільки ми один одного любимо. Я допомагав йому прояснювати його плутані думки, тоді як він захищав мене від бійок однією своєю статурою, а надто — репутацією поганого учня. "Від нього нічого не доб'єшся, — казали викладачі, — ніколи не зустрічали тупішої голови". Суцільна непроникність Руді для знань викликала наше захоплення. Від нас викладачам вдавалося чогось та "добитися", що виявляло нашу ницу зіпсовану натуру, підозріло відкриту для компромісів. Від Руді вони нічого не могли домогтися. Досконалий, непіддатний змінам, непідкупний, повний йолоп, він їм опирався абсолютно в усьому. Руді став героєм іншої війни — війни учнів з учителями. І дисциплінарні покарання сипалися на нього так часто, що його розгублена нечесана голова набула ореола додаткової заслуги — вінця мученика.
Якось пополудні, коли він сидів покараний, я, передаючи йому через вікно украдений шматок хліба, запитав, чому він, навіть отримуючи покарання, залишається таким же лагідним, непохитним і відмовляється вчитися. Отоді він розкрився:
— Нас у сім'ї семеро: батьки і п'ятеро дітей. Усі інтелектуали, окрім мене. Мій тато — адвокат, мама — відома концертна піаністка, яка грала з кращими оркестрами, брати й сестри отримали дипломи вже у двадцять років. Самі розумники… Їх усіх заарештували! Вивезли у вантажівці! Вони не вірили, що з ними таке може трапитися, тому й не ховалися. Такі мудрі, такі шановані люди. Я врятувався тільки тому, що мене не було ні в школі, ні вдома! Я вештався вулицями. І уникнув загибелі завдяки тому, що прогулював… Тож заняття…