Протягом цього часу я вивчав іврит, що налічує двадцять дві приголосні і дванадцять голосних. Окрім того, за офіційними приписами я розгледів істинні правила, якими й жив наш пансіон. Завдяки своїй винахідливості отець Понс так склав розклад занять, що ми шанували шабат: відпочинок був обов'язковим у суботу. Ми могли виконувати завдання й вивчати задане лише в неділю після вечірні.
— Для євреїв тиждень починається в неділю, для християн — у понеділок.
— Чому це так, отче?
— У Біблії — її мають читати як євреї, так і християни, — сказано, що над створенням світу Бог шість днів трудився, а на сьомий відпочивав. Ми маємо його наслідувати. Сьомий день, на думку євреїв, припадає на суботу. Пізніше християни, щоб відрізнятися від євреїв, які не хотіли визнавати Христа Месією, почали твердити, що днем відпочинку була неділя.
— Хто з них правий?
— А яке це має значення?
— Хіба Бог не міг сказати людям те, що з цього приводу думає він сам?
— Важливо не те, щó Бог думає про людей, а те, щó люди думають про Бога.
— Авжеж… власне, я дивлюся, що Бог попрацював шість днів — і на тому край!
Моє обурення щоразу викликало в отця сміх. Я постійно намагався применшити відмінності між двома релігіями, щоб звести їх в одну, він завжди стримував мене від спрощення.
— Жозефе, тобі хотілось би знати, яка з двох релігій істинна. Ні та, ні та! Релігія не буває ні справжньою, ні фальшивою, вона пропонує спосіб життя.
— Як ви можете бажати, щоб я поважав релігії, якщо вони не істинні?
— Якщо ти поважатимеш лише істину, то поважатимеш ти небагато. 2 + 2 = 4 — ось що буде єдиним об'єктом твоєї поваги. Але поза цим ти зіткнешся з речами непевними: почуттями, нормами, цінностями, виборами, безліччю крихких і мінливих конструкцій. Нічогісінько від математики. Повага адресується не тóму, що сертифіковано, а тóму, що запропоновано.
У грудні отець Понс вів подвійну гру, аби ми водночас святкували християнське Різдво та єврейську Хануку, причому про це здогадувалися лише єврейські діти. З одного боку, ми святкували народження Ісуса, прикрашали виставлену в селі шопку і брали участь у службах Божих. З іншого — ми повинні були працювати у "свічковій майстерні", де вчилися виготовляти ґнотики, топити віск, забарвлювати його, ліпити свічки; ввечері ми запалювали свої витвори і ставили їх на підвіконня; в такий спосіб християнські діти мали винагороду за свої зусилля, тоді як ми, єврейські діти, могла крадькома звершити обряд Хануки, свято Світла, час для розваг та дарунків, коли потрібно подавати милостиню, а з настанням сутінок запалювати свічки. Ми, єврейські діти… Скільки ж нас було на Жовтій віллі? І хто саме? Цього ніхто, крім отця, не знав. Запідозривши в цьому когось із товаришів, я забороняв собі йти далі. Обманювати й не перечити обманові інших. У цьому полягало наше загальне спасіння.
У 1943 му році поліція кілька разів навідувалася на Жовту віллу. Щоразу проводили перевірку в одному віковому класі. Наші документи, фальшиві чи справжні, перевірку витримували. Систематичний огляд наших шаф теж нічого не давав. Нікого так і не заарештували.
Проте отець Понс непокоївся.
— Наразі це лише бельгійська поліція. Я цих хлопців знаю, принаймні їхніх батьків; коли вони мене бачать, то не зважуються надто наполягати. Проте мені казали, що гестапо влаштовує несподівані наїзди…
Утім, після чергової тривоги життя поверталось у звичне русло. Ми їли мало й погано — страви з каштанів, картоплі, супчики, де шматочки ріпи доганяли один одного, на десерт — паруюче молоко. Ми, пансіонери, призвичаїлися зламувати шафку того, кому листоноша приносив посилку; тож інколи нам перепадала коробка печива, баночка варення чи меду, все це треба було з'їсти якнайшвидше, щоб не поцупив хтось інший.
Якось навесні на занятті з івриту, що його отець Понс пояснював мені у своєму кабінеті, замкненому на два оберти ключа, він ніяк не міг зосередитися. Наморщивши лоба, він навіть не чув моїх запитань.
— Що з вами, отче?
— Наближається період першого причастя, Жозефе. Мене це тривожить. Неприпустимо, аби пансіонери-євреї, які підросли до причастя, приймали його разом із християнами. Я не маю на це права. Ні стосовно їх, ні стосовно своєї релігії. Це блюзнірство. Не знаю, як тут краще вчинити.
Я ні миті не вагався.
— Запитайте в Мадемуазель Марсель.
— Чого раптом?
— Якщо хтось і присвятить себе тому, аби перешкодити причастю, то тільки Чортзабирай, хіба ні?
Він усміхнувся на мою пропозицію.
Наступного дня мені було дозволено супроводжувати його в аптеку Шемле.
— Яке гарне хлоп'я, — пробурчала Мадемуазель Марсель, побачивши мене. — Ну, ж бо, лови!
І кинула мені медову пастилку.
Доки мої зуби боролися з цими солодощами, отець Понс змалював їй ситуацію.
— Чорт забирай, жодних проблем, месьє Понс, — я вам допоможу. — Скільки їх у вас?
— Дванадцятеро.
— Вам треба сказати, що вони захворіли! Гоп! Дванадцять хлопчаків під домашнім арештом у медичному пункті!
Отець поміркував.
— Усі помітять, що вони відсутні. Це їх викаже.
— Ні, якщо йтиметься про епідемію.
— Навіть тоді можуть виникнути запитання.
— Тоді слід долучити одного-двох хлопців, що стоять вище будь-яких підозр. От, скажімо, син бургомістра. Ще ліпше: син Броньярів, отих кретинів, що виставили портрет Гітлера у вітрині свого магазину сирів.
— Звичайно! От тільки не можна ж чотирнадцять хлопців зробити хворими просто так…
— Тара-та-та, це вже мій клопіт.
Що ж зробила Чортзабирай? Пославшись на медичний огляд, вона прийшла до медичного пункту, де оглянула групу дітей, які мали прийняти причастя. За два дні через страшну діарею, що розривала їм животи, син бургомістра і син Броньярів залишилися вдома і не змогли прийти на заняття. Чортзабирай прийшла й описала ці симптоми отцеві, а він, своєю чергою, попросив дванадцятьох євреїв, які мали йти до причастя, їх симулювати.
Причастя мало бути за день, тож дванадцятьох удаваних хворих три дні протримали в медичному пункті.
Церемонія відбувалася в церкві Шемле — це була урочиста служба, в перебігу якої орган гудів гучніше, ніж завжди. Я дуже заздрив своїм убраним у біле товаришам, що вони беруть участь у такому дійстві. У глибині душі я пообіцяв собі, що колись буду на їхньому місці. Отець Понс марно пояснював мені Тору, ніщо мене не хвилювало так, як католицький обряд із його позолотою, пишнотою, музикою і цим неосяжним, ефірним Богом, який доброзичливо дивився зі стелі.