— А тепер шукайте! Тільки швидко!
Її впевненість та обурення вплинули на шефа поліції, у якого на мить прозирнуло бажання відступити.
— Чи можу я запитати, що це за дитина, мадам?
— Це мій небіж. Син генерала фон Гребельса. Може, вам показати наше родовідне дерево? Хочете довести себе до самогубства, юначе!
Після безплідних пошуків поліцейські пішли, бурмочучи вибачення, незграбні та присоромлені.
Графиня вистрибнула з ліжка. Ледве стримуючись, вона водночас плакала і сміялася.
— Ти проник в одну з моїх таємниць, Жозефе, це — один із прикладів моїх жіночих хитрощів.
— А саме?
— Звинувачувати замість виправдовуватись. Нападати, коли тебе підозрюють. Радше кусати, ніж захищатися.
— Це дозволено лише жінкам?
— Ні. Ти також можеш цим скористатися.
Наступного дня Сюллі повідомили мені, що я більше не можу в них залишатися, бо в разі перевірки їхню брехню легко викрити.
— До нас прийде отець Понс, він потурбується про тебе. Ти потрапиш у хороші руки. Тобі доведеться називати його "отче".
— Гаразд, дядечку.
— Ти зватимеш його "отче" не для того, аби вдавати, що він твій батько, як ти звеш мене "дядьком". Його всі люди називають "отцем".
— Навіть ви?
— Навіть ми. Він — священик. Звертаючись до нього, ми кажемо "отче". І поліцейські. І німецькі солдати. Геть усі. Навіть ті, що не вірять.
— Ті, що не вірять, що він їхній батько?
— Навіть ті, що не вірять у Бога.
Мене дуже вразило те, що я зустрінуся з кимось, хто є "отцем" усього світу або таким уважається.
— Чи ж отець Понс якось пов'язаний із пемзою?[2] — запитав я.
Я думав про цей приємний і легкий камінець, що його впродовж кількох днів графиня приносила мені у ванну, аби я тер ним ступні, знімаючи з них мертву ороговілу шкіру. Цей предмет у вигляді миші захоплював мене своєю здатністю плавати (цього від каменю годі й очікувати) і змінювати колір одразу після зволоження: сіро-білий, він набирав кольору чорного антрациту.
— Не розумію, чому ви регочете, — з досадою сказав я. — Можливо, саме він його знайшов… чи винайшов… той камінь, пемзу. Зрештою, хтось же мав це зробити!
Припинивши насмішки, Сюллі схвально кивнула головою.
— Твоя правда, Жозефе: це цілком міг бути він. Одначе він не має жодного відношення до каменю.
Нехай і так. Але коли він подзвонив і ввійшов у дім Сюллі, я одразу ж здогадався, що йшлося саме про нього.
Довгий, вузький чоловік: він ніби складався з двох не пов'язаних між собою частин — голови і решти. Його тіло видавалося нематеріальним, під тканиною не було видно жодних опуклостей, чорна сутана була такою ж пласкою, наче висіла на вішаку, з-під неї виднілися начищені до блиску черевики, які, здавалося, взагалі не трималися на щиколотках. Натомість виглядала голова, рожева, жива, новісінька й невинна, як вийняте з купелі немовля. Виникало бажання поцілувати й потримати її в руках.
— Добридень, отче, — сказав граф. — Це Жозеф.
Я розглядав його, намагаючись збагнути, чому його обличчя не лише майже не дивувало мене, а й виглядало немов підтвердження. Підтвердження чого? Його чорні очі приязно дивилися на мене з-поза круглих скелець легеньких окулярів. І раптом сяйнула думка.
— У вас немає волосся, — вигукнув я.
Він усміхнувся, і в цю мить я полюбив його.
— Так, багато волосся випало. А те, що росте, я голю.
— Навіщо?
— Щоб не гаяти часу на причісування.
Я зайшовся сміхом. Отже, він сам не здогадується, чому він лисий. Так кумедно… Сюллі запитально дивилися на мене. Вони теж не розуміли? Чи варто їм про це казати? Це ж бо й так очевидно: голова отця Понса була гладенькою, наче рінь, адже він мусив виправдовувати своє ім'я — Пемза!
Та оскільки їхнє здивування не минало, я відчув, що краще промовчати. Навіть якщо виглядатиму дурником…
— Ти вмієш їздити на велосипеді, Жозефе?
— Ні.
Я не зважився зізнатися, чому так сталося: відтоді як почалася війна, батьки з обачності забороняли мені бавитися на вулиці. Тож у розвагах я дуже відставав від своїх однолітків.
— Тоді я тебе навчу, — пообіцяв отець. — Спробуй втриматися, сидячи за мною. Чіпляйся.
Я намагався заслужити похвалу від Сюллі, але не падати з багажника навчився лише після кількох спроб, зроблених на подвір'ї будинку.
— А тепер спробуємо на вулиці.
Коли в мене це вийшло, граф і графиня підійшли до нас і нашвидку поцілували мене.
— До скорої зустрічі, Жозефе. Ми приїдемо тебе провідати. Зважайте на Здорованя Жака, отче.
Я ледве чи встиг збагнути, що це було прощання, як ми вже їхали вулицями Брюсселя. Оскільки моя увага зосереджувалася на тому, щоби втримати рівновагу, я не мав змоги журитися.
Під дрібним дощем, який перетворював асфальт на маслянисте дзеркало, ми, тремтячи, швидко їхали на велосипеді, що похитувався, потрапивши на клаптик шкірки від ковбаси.
— Якщо нам трапиться Здоровань Жак, притулися до мене і розмовляймо, наче ми віддавна з тобою знайомі.
— Хто такий Здоровань Жак, отче?
— Єврей-зрадник, який їздить містом у гестапівському автомобілі. Впізнавши євреїв, він показує їх нацистам, аби ті їх заарештували.
І тут я помітив велике чорне авто, що повільно їхало позаду нас. Я оглянувся і вгледів за вітровим склом кількох чоловіків у темних плащах; один із них, з блідим і спітнілим обличчям, колючим поглядом озирав тротуари проспекту королеви Луїзи.
— Здоровань Жак, отче!
— Ну, ж бо, швиденько щось мені розказуй. Ти ж, напевно, знаєш купу смішних історій, Жозефе?
Не гаючи часу на пригадування найсмішніших, я почав видавати весь запас анекдотів. Я ніколи не підозрював, що вони можуть настільки розсмішити отця Понса, який реготав на весь голос. Раптом, збуджений таким успіхом, я також розсміявся; настільки сп'янів від успіху, що ледве чи звернув увагу на авто, яке порівнялося з нами.
Здоровань Жак подивився на нас лихим оком, промокаючи свої пухкі щоки невеличким згорнутим білим носовичком, і, явно роздратований нашою життєрадісністю, подав водієві знак їхати швидше.
Невдовзі отець Понс звернув у бічну вуличку, й автомобіль зник із поля зору. Я хотів продовжити кар'єру коміка, але отець Понс вигукнув:
— Досить, Жозефе, благаю. Я так насміявся, що вже не годен крутити педалі.