– Я, брат, і сам… теж… – сказав я, але вже миролюбніше.
Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона падала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на мене здивованими і трохи переляканими очима. Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в такому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був надто великодушним, щоб скористатися з його незручного становища.
– Як тебе звуть? – спитав хлопчик, погладжуючи рукою біляву голівку дівчинки.
– Вася. А ти хто такий?
– Я Валек… я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком. У вас великі яблука.
– Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?
Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці. Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.
– Боїться, – сказав той і сам передав яблуко дівчинці.– Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? – спитав він потім.
– Що ж, приходь! Я буду радий, – відповів я привітно. Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.
– Я тобі не компанія, – сказав він сумно.
– Чому ж? – спитав я, дуже вражений сумним тоном, яким були сказані ці слова.
– Твій батько – пан суддя.
– Ну і що ж з того? – здивувався я щиро. – Адже ти гратимешся зі мною, а не з батьком.
Валек похитав головою.
– Тибурцій не пустить, – сказав він, і начебто це ім'я нагадало йому щось, він раптом схопився. – Послухай… Ти, здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо Тибурцій тебе застане, погано буде.
Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було неблизько.
– Як же мені звідси вийти?
– Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.
– А вона? – ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.
– Маруся? Вона теж піде з нами.
– Як, у вікно? Валек замислився.
– Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми вийдемо іншим ходом.
З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна. Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, тримаючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.
Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на острові яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я прийшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що це було вчора.
– Як гарно! – сказав я, охоплений свіжістю вечора і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.
– Сумно тут, – з тугою промовив Валек.
– Ви всі живете тут? – спитав я, коли ми втрьох почали спускатися з гори.
– Тут.
– А де ж ваш дім?
Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити без "дому".
Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і нічого не відповів.
Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, перейшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. Потиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг її також і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:
– Ти прийдеш до нас знову?
– Прийду, – відповів я, – обов'язково.
– Що ж, – сказав задумливо Валек, – і справді, приходь, тільки в такий час, коли наші будуть у місті.
– Хто це "ваші"?
– Та наші… усі… Тибурцій, "професор"… хоча той, мабуть, не заважатиме.
– Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді прийду. А поки що – прощавайте!
– Гей! Послухай! – гукнув мені Валек, коли я відійшов на кілька кроків. – А ти не будеш базікати про те, що був у нас?
– Нікому не скажу, – відповів я твердо.
– Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли лізтимуть, скажи, що бачив чорта.
– Гаразд, скажу.
– Ну, прощавай!
– Прощавай!
Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальований, повис серп місяця, засвітилися зірки.
Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.
– Васю, друже, – схвильовано зашепотів мій товариш, що утік. – Як же ти!.. Голубчику!
– А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!.. Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуття сорому: він спитав знову:
– Що ж там було?
– Що? – відповів я тоном, що не припускав сумнівів. – Звичайно, чорти. А ви – боягузи…
І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз на паркан… Через чверть години я вже спав глибоким сном. І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистрибували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся весело блищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.
Розділ IV
ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ
З того часу я весь захопився моїм новим знайомством. Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думав про те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся тепер з єдиною метою – подивитись, чи тут вся компанія, яку Януш характеризував словами "погане товариство". І якщо Тибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темні особи сновигали по базару, я відразу ж біг через болото на гору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками, які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди зберігав для своїх нових друзів.
Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене повагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарунки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючи для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарювалося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки лунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертвували на її користь.
Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки, проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими ніжками, і хиталася, як билинка; руки її були тонкі й прозорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польового дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дні її життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна і вітер ворушив її біляве волосся, – що мені ставало сумно, і сльози підступали до очей.